Щоденники 1913–1923 рр.

У вiдповiдь вiн почув – i мимоволi аж усмiхнувся такiй безглуздiй пропозицii, – що для колишнiх постояльцiв готелю, але тiльки для них, приготовано чудовi кiмнати в приватних квартирах, Лiмановi досить лише наказати, i його вiдразу туди вiдведуть, це зовсiм неподалiк, вiн не втратить часу, а плата, позаяк iдеться про люб’язнiсть, але водночас усе ж таки й про замiну, надзвичайно низька, хоч iжу готують за вiденськими рецептами, i вона, мабуть, iще смачнiша, а обслуговують iще дбайливiше, нiж у колишньому готелi «Кiнгстон», рiвень якого у певному вiдношеннi був усе ж таки не належний.

– Дякую, – сказав Лiман, – сiдаючи до карети. – Я пробуду в Константинополi всього п’ять днiв, на такий час я не влаштовуватимусь у приватнiй квартирi, нi, я поiду до якогось готелю. Але на другий рiк, коли я приiду знов i ваш готель вiдбудують, я зупинюся запевно тiльки у вас. Дозвольте! – Лiман хотiв був причинити дверцята, але за iхню клямку вже схопився представник готелю.

– Пане! – благально промовив вiн i звiв погляд на Лiмана.

– Вiдпустiть! – гримнув Лiман, поторгав дверцята й наказав вiзниковi: – До готелю «Рояль»!

Та чи то вiзник його не зрозумiв, чи то вiн чекав, поки дверцята причиняться, принаймнi чоловiк сидiв на передку, мов статуя. А представник готелю й не думав вiдпускати дверцят, вiн навiть енергiйно закивав головою одному зi своiх колег, щоб той поворушився й допомiг йому. Особливо вiн сподiвався на одну дiвчину й раз у раз гукав:

– Фiнi! Ну ж бо, Фiнi! Де та Фiнi?

Люди, що досi виглядали з вiкон i дверей, пооберталися всередину будинку, почали безладно кричати, видно було, як вони забiгали повз вiкна, – всi шукали Фiнi.

Лiман мiг би, мабуть, одним штурханом вiдкинути вiд дверцят чоловiка, який не давав йому рушити i якому, очевидно, тiльки голод додавав хоробростi отак поводитись – це розумiв i сам чоловiк i навiть не важився поглянути на Лiмана, – але Лiман у своiх поiздках набрався достатньо сумного досвiду й знав, як важливо в чужому краю, хай би як ти мав рацiю, уникати зайвоi уваги до себе, тому спокiйно знову вийшов з карети, не зважаючи поки на чоловiка, що судомно тримався за дверцята, ступив до вiзника, ще раз чiтко повторив свiй наказ, якнайшвидше iхати звiдси, тодi повернувся до чоловiка бiля дверцят, узяв його руку нiбито звичайним рухом, але нишком стис ii в зап’ястку так, що чоловiк iз криком «Фiнi!», – це був наказ i вираз болю водночас, – мало не пiдскочив i розтис пальцi на клямцi.