Людвисар. Ігри вельмож

– Шляк би вас наглий трафив…

Порозумiвшись з ними в такий спосiб, вiн сiв у карету, опинившись поруч з Вiрцею, чим змусив ii сором'язливо опустити очi i поринути в найсолодшi мрii.

Екiпаж зрушив з мiсця, i гуркiт колiс злився з цокотiнням пiдков шiстьох коней гайдукiв, що iхали поряд, оточивши карету пiвколом. Поряд iз дверцятами йшов кур'ерський кiнь, сумно позираючи на свого господаря. Либонь, йому було невтямки, чим дерев'яна лава краща за його мiцну i перевiрену спину.

Карета i вершники через Кракiвську браму залишили мiсто.

Рушили швидше, поступово проминувши вкутане у темряву передмiстя, i потрапили зрештою до лiсу.

– Готуйтеся, – спокiйно мовив Христоф, дiстаючи арбалет, завбачливо покладений пiд лаву.

– Ви очiкуете засiдки? – запитав Домiнiк.

– Швидше навпаки, пане Гепнере, засiдка очiкуе на нас, – вiдповiв кур'ер.

– Ви знали про неi i все одно рушили цiею дорогою? – з докором у голосi промовила Ляна.

– Панi, – з тим же спокоем у голосi продовжив вiн, – ми не уникнемо нападу, навiть якщо в наших коней зараз виростуть крила.

Єпископ – не дурень, i його люди стережуть всi дороги до Високого Замку…

Сказавши це, вiн заклав болт у арбалетний жолоб i взявся мовчки й методично крутити коловерть. Впоравшись, Христоф прикипiв, жадiбно розглядаючи темний пейзаж.

– Здаеться, тут, – сказав вiн, – приготуйтесь…

Гепнер кивнув i витягнув готову до герцю зброю. Тим часом кур'ер вiдчинив дверцята i миттю опинився на спинi свого коня. Приклавши арбалет до плеча, вiн тихо скомандував гайдукам:

– Цiльтеся в той пагорб, що попереду.

Побачите, що за «ягоди» на тих кущах.

Сiм тонких i гострих, наче голки, стрiл, зi свистом розсiкаючи повiтря, помчали попереду вершникiв i вп'ялися у темну цiль. У вiдповiдь донеслись вiдчайдушнi крики i прокляття. Кiлька чорних тiл з сiрими плямами облич скотилися з пагорба на дорогу.

– Ще раз! – вигукнув Христоф, вдруге заряджаючи i одразу ж прицiлюючись.

Знову семеро стрiл пронизали повiтря, але тепер у цiль потрапила всього одна.

І ще один невдаха, вiдчайдушно змахнувши руками, впав донизу. Наче у вiдповiдь, попереду з'явився загiн вершникiв…

– Ну от, – мовив кур'ер, чiпляючи арбалет до сiдла, – дiйство почалося.

– Чи не були б ви, панове, такi ласкавi пропустити нас? – голосно звернувся вiн до них.

У темрявi зареготали i порадили поцiлувати когось у дупу.

– Як негречно, – зауважив Христоф.

– Пане, iх бiльше ледь не втричi, – промовив хтось iз гайдукiв.