Людвисар. Ігри вельмож

Услiд за тим кiмната наповнилась несамовитим, вiдчайдушним криком. Щось у ньому схоже було на волання людини, з якоi живцем здирають шкiру, а ще – на моторошний голос кажана. Гепнер та розбiйники звернули погляди на прибулого i занiмiли вiд жаху. Перед ними стояв голий чоловiк iз розпанаханим черевом, звiдки проглядали залишки нутрощiв i порожнеча довкола них. В пiдняте догори обличчя вчепилися кiстлявi руки, гострими пальцями роздираючи залишки тлiючоi шкiри.

– Мати Божа, – прошепотiв Домiнiк, хапаючись рукою за порубаний стiл, аби не впасти.

Найманцi тимчасом, також забувши про нього, тiснилися з переляку до стiни. Крик незнайомця поволi стихав. Вiн, ставши посеред кiмнати, вiдняв вiд обличчя руки i почав роззиратися довкола своiм единим виряченим оком. Гепнер, вiдчувши, що справджуються його найжахливiшi пiдозри, стиснув рукiв'я i випростався, приготувавшись до новоi оборони. Погляди iхнi зустрiлися i на мить завмерли. З незнайомцем несподiвано сталося щось дивне: вiн ще дужче заволав i кинувся до вiкна.

Нажаханi конi довгожданого екiпажа стали дибки i рвучко оминули тiло, що так несподiвано випало з вiкна. Христоф зiстрибнув на брукiвку i кинувся до будинку. В наступну мить вiн увiрвався до кiмнати, де розбiйники, опам'ятавшись, знову взялися до справи. Допомогти Домiнiковi кiлькома швидкими i безжальними ударами було для нього справою кiлькох секунд. Найманцi, конаючи, розпластались на пiдлозi.

– Дякувати Богу, – видихнув Домiнiк, – ви саме вчасно.

– Усе гаразд? – запитав кур'ер.

– Зi мною так, – вiдповiв лiкар i кинувся до дверей, за якими лишилася Ляна.

Дiвчина, блiда наче смерть, безсило впала в його обiйми i заридала.

– Треба поспiшати, – нагадав Христоф, – невiдомо, перед чим iще не зупиниться епископ.

Лiкар кивнув i, вхопивши Ляну на руки, рушив за ним. Слiдом, весь час йойкаючи i читаючи молитви, задрiботiла Вiрця, змушена цiлковито покладатися на своi ноги, оскiльки втрачати свiдомiсть мали право лише вельможнi панi.

Бiля карети Христоф зупинився i здивовано глянув на порожню брукiвку. Тiло, що лежало там, безслiдно зникло.

– Куди ви подiли того нещасного? – запитав вiн у гайдукiв, помiтивши, що тi були так само блiдi, як винесена з будинку панна.

– Нiкуди, – розгублено вiдповiли тi.

– Хочете сказати, вiн устав i пiшов сам?

Гайдуки ствердно закивали головами.