Людвисар. Ігри вельмож

– Половину я беру на себе, – спокiйно вiдповiв той, – а з рештою – вже якось самi. Хiба я помилився, коли взяв собi у пiдмогу найвiдважнiших смiливцiв Львова?

– Нi, пане, не помилились, – прозвучала вiдповiдь.

– Тодi по чортовi вам кожному!

Навпроти раптом запалахкотiли смолоскипи, i чудернацькi тiнi стрiмголов кинулись на них. Христоф звiв коня дибки, i перший з нападникiв, наштовхнувшись на копита, вилетiв з сiдла. Другому дiстався удар мечем, третьому – мiцним, наче камiнь, кулаком… Приклад кур'ера перейняли семеро iнших.

Нажаханi конi рвалися геть, i вершники поступово спiшувались. Оточивши кiльцем карету, захисники билися, наче леви, збадьорюючись тим, що вперто стояли на ногах, доки iхнi вороги вiдступали i падали.

Так тривало доти, доки полум'я смолоскипа не зблиснуло на застиглiй диявольськiй усмiшцi, що, наче примара, виникла з темряви. За нею з'явилася ще одна, i ще одна… Десять постатей в усмiхнених шоломах, переступаючи через кiнськi i людськi трупи i тримаючи напоготовi зброю, поступово наближалися до все ще незрушного строю гайдукiв.

– Шляк! – вилаявся Христоф крiзь зцiпленi зуби. – Що вони за блазнi?

– Погляньте, – мовив Домiнiк, – тi, що з нами билися, вiдступають…

– Або поступаються мiсцем, – припустив кур'ер, – у будь-якому разi, панове, маемо можливiсть перепочити. Я запропонував би вам по кухлику винця, але боюся, що найближчий шинок задалеко…

– Я сказав би, до пекла значно ближче, – додав той самий гайдук.

– Ага, а там, кажуть, п'ють смолу, – пiдхопив iнший.

– Згоден, непiдходяще мiсце, – сказав Христоф, – тодi вiдправимо туди цих веселунiв.

Чоловiки дружно засмiялися, однак у ту ж мить мусили вiдбивати новий напад. Кiльце одразу звузилося. Схоже, пiд тими чудернацькими шоломами i довгими чорними плащами ховалися майстернi фехтувальники i безжальнi вбивцi. Коли Христофу вдалося врештi проткнути одного з них, натомiсть почувся передсмертний крик двох гайдукiв. Було зрозумiло, що шестеро зморених, хоч i хоробрих оборонцiв не зможуть вистояти.

Впало ще двое, потiм двое останнiх, i залишились тiльки Гепнер та Христоф. Вони захищали карету з рiзних бокiв i могли тiльки подумки молитися один за одного.

– Лiкаря мусите брати живим! – вигукнув раптом кур'ер. – Чуете, живим!.. Інакше епископ ранiше за мене постинае вам голови!

Клинок, що в цей час прямував Домiнiковi в груди, спинився i сердито рубонув землю бiля його нiг. Гепнер полегшено зiтхнув.