Невідоме Розстріляне Відродження

 – Вибачте, – почав понуро вiн, але раптом якась сонячна змiна сталася з ним; обличчя йому зашарiлося, i вiн радiсно засмiявся… Засмiявся вiн, а Катерина байдуже:

– А! Й ви тут живете, Михайле? Я й не знала! Менi треба бачити Петра Сушню… Я прийшла, щоб побачити Петра Сушню.

– А… вiн зараз прийде.

– Я йому привезла листа з Киева, – додала, що вона, власне, й Петра мало знае, що коли б не лист, то вона не зайшла б. – Навiть, чудно, як це ми знову зустрiлися.

Для Михайла – це теж несподiванка. Так.

Катерина:

– Якщо хочете вiдповiсти, та завтра принесiть. Бухаринська, 10. Галинi. Ви ж ii знаете? – вона уважно обдивилася кiмнату й всмiхнулася, глянувши на Петра.

– Добре, – пробурмотiв той, а Катерина, кинувши «до побачення», енергiйно на мiсцi повернулась i вийшла. Вже в дверях знову зупинилася, оглянула сiни й до Петра:

– Дивiться ж, не пiзнiше 11-i…

Петро не встиг i рота розкрити, щоб подякувати, як вже дверi за Катериною стукнули надворi.

В ту саму хвилину дверi в сусiдню кiмнату прочинилися, висунулася бiлява голова Данила й запитала:

– Це до Михайла приходила?

– До Михайла.

– А вiн що, подався за нею? Як же ж так. Вiн же черговий сьогоднi? – обурився бас Дмитра-завгоспа.

Всi хлопцi здивовано переглянулись, нiхто нiчого подiбного за Михайлом не помiчав, особливо щодо дiвчат, i це був перший випадок порушення комунальноi дисциплiни з його боку.

– Фю-ю, – засвистав Іван, – засипався й Михайло.

– Весна, – вiдповiв Андрiй i почав скептично крутити козячу нiжку з махряку й заялозеноi газети.

– Н-да, – позiхнув Іван, – однак, немае води й умитися. Принеси Петре, за нашою конституцiею маеш ти вартувати замiсть Михайла, а Михайловi ми якусь кару вигадаемо.

– Дiйсно, чому то я? Завжди чомусь я!

Петро почав сперечатися, але йому загнули «салазки» i вiн скорився.

Вмивалися над тазом (в тазi лушпиння картоплi, недокурки, рiжне смiття), хлюпали на пiваршина навколо себе, на пiдлогу, на стiнку.

Петро, як черговий, зливав i лаявся, що вони вмиваються, як свинi, що вони багато води марно тратять: не наносишся на них. Хлопцi «прийняли до вiдома», а що вiн сам робив так само, коли не чергував, то нiхто не звернув на його слова потрiбноi уваги.

Втиралися сiрим-сiрим, колись давно бiлим рушником. Потiм стали ваксити чоботи.