Ключі Марії

Вiн полiз рукою в кишеню плаща, а коли розкрив долоню перед обличчям Бiсмарка, на нiй лежала невелика золота фляжечка з тим самим зображенням, що i на сигнетi.

– Це та грудка, яку я тобi передав? – здогадався Бiсмарк. Адiк кивнув. – Для коньяку замала, – видихнув Олег. Настрiй у нього зiпсувався.

– У той час коньяку ще не було. Це посудина для магiчного елiксиру на випадок смертi або поранення. Але елiксири – це фiгня. Головне, подивися, яке золото i яка тонка робота!

– Ти не вiриш у магiю? – на Олегових губах заграла в’iдлива посмiшка.

– Достатньо того, що вони вiрили, – спокiйно вiдповiв Адiк. – Якщо вони вiрили – отже, iм усi цi елiксири допомагали. Ми ось нi в що не вiримо, тому нам допомогти неможливо. Я он навiть в аспiрин не вiрю. І знаеш, зовсiм немае сенсу його приймати. Не допомагае!

– Але ж порошок вiд Польського Клейноду-старшому допомагав! – не погодився Олег. – Є ж елiксири дiевi!

Адiк знизав плечима.

– Хотiв би я спробувати цей порошок, – посмiхнувся вiн. – Якось воно не складаеться: археологiя з наркобiзнесом.

 – Вiн похитав головою. – Щось тут не так.

– То давай я полечу до Грецii до Польського i поставлю йому кiлька запитань? Острiв я вже вирахував.

Адiк задумався. Вiн мовчав хвилини двi-три.

– І скiльки це буде коштувати? – запитав вiн з одеською iнтонацiею.

– Ну, тисячу евро мае вистачити, – припустив Олег.

– За цю штуку я мiг учора отримати тисяч десять, – Адiк опустив погляд на фляжечку в своiй долонi. – Стiльки менi вiдразу запропонували, як тiльки я ii показав.

Але я б не хотiв продешевити. Якщо вiдразу давали десять тисяч, то вона може коштувати i тридцять, i навiть п’ятдесят. Є люди, якi збирають усе, пов’язане з тамплiерами i госпiтальерами, та платять страшнi грошi. Ось коли продам за нормальну цiну, тодi, може, i дам тобi на Грецiю.

– Тодi продай щось менш цiнне! – запропонував Олег.

– Я подумаю, – пообiцяв Адiк.

Обiцянка Адiка в комплектi з серйозним виразом його обличчя надихнула Олега.

Грецiя стала трохи ближчою.

– Як там твоя амазонка? – запитав раптом Адiк, перейшовши на грайливий тон.

– Не знаю, останнi двi ночi не приходила.

– Нi хрiна собi! – награно здивувався Адiк. – І ти не хвилюешся?

– А чого менi хвилюватися? Ми ж з нею не спимо разом. Тобто, не живемо. Вона iнодi ночуе, iнодi не ночуе. У неi свое життя.

– Пойняв! – Адiк перейшов на суржик i кивнув. – Вибач, бiльше зазiхати на твое мiнне поле не буду. У мене е свое.