Ключі Марії

Курилас вийшов, щоб подякувати офiцеровi, й побачив, що той з його дружиною сидять за журнальним столиком i п’ють каву. Панi професорова вмiла знаходити спiльну мову з будь-ким, то швидко знайшла i з енкавеесником. Виявилося, вiн походив з Подiлля, закiнчив Інститут народноi освiти i був дуже радий, що потрапив до Львова. Для нього це була справжня Європа. Такий собi ввiчливий i милий iнтелiгент. «Цiкаво, чи вiн з такою ж милою усмiшкою садить людей у товарняки, якi прямують до Казахстану?» – подумав Богдан.

Служниця взялася замiтати в звiльнених покоях, час вiд часу вигукуючи прокльони на адресу визволителiв. Раптом обурено скрикнула:

– А не насеру матерi iхнiй? Людоньки! Та хто таке видiв?

– Що таке? – запитала професорова i поквапилася до покою. За нею пiшов i Курилас.

Їхнi меблi були на мiсцi, але… Добротну горiхову шафу квартиранти потяли ножем так, щоб можна було прочитати слово з трьох букв, шкiряну канапу розпороли, картини теж.

– От худоба! – обурилася дружина.

– Я зараз дожену iх! – зголосилася служниця.

– Нi-нi, – заспокоював iх Богдан. – Не треба. Це зайве. Нещаснi люди. Для нас i так того всього забагато. А Олесь сюди вже не повернеться.

– Але ж вони не вiчнi, – сказала дружина.

– Як i ми… як i ми…

Раптом вхiднi дверi вiдчинилися i з’явився офiцер, волочачи за собою одного з чоловiкiв, що були виселенi. В чоловiка з розбитого носа текла кров, i вiн весь час шморгав.

– Я почув вiд них, що вони натворили, – повiдомив офiцер.

Пiсля цього вiн потягнув чоловiка назад i з силою шпурнув на сходи. Чути було, як той пiд крики своеi родини котиться вниз. Офiцер вийняв блокнот i швиденько записав, що було пошкоджено, потiм вибачився i пiшов.

– Яка гарна людина, – промовила дружина.

– Побачимо, – вiдповiв Богдан. – А якби попався iм у руки наш Олесь, то не думаю, що ти думала б так само добре про цю гарну людину.

– Бачиш – усе нам компенсують.

– А ти замислилася, яким чином? Нi? То я тобi пiдкажу: привезуть нам меблi й картини з помешкання iншоi родини, яку вивезли до Сибiру. І в той час, як ми будемо сидiти на iхнiй шкiрянiй канапi, вони самi будуть мерзнути на дерев’яних причах, загорнувшись у куфайки.

Курилас побачив, як обличчя дружини побiлiло, i пошкодував своiх слiв. Але вже було пiзно. Вiн лише пригорнув ii, поцiлував у чоло i пiшов до кабiнету.