Ключі Марії

– А ти загалом чим займаешся? Чимось для душi? – запитала вона раптом.

– Чому для душi?

– Бо грошей у тебе немае!

– Ну так, можна сказати для душi, – зiтхнув Олег. – Археологiею займаюсь.

– Археолог? – пожвавилася вона.

– Не зовсiм. Це на зразок хобi. Я – чорний археолог, – признався вiн раптом i одразу пошкодував про сказане.

Рiна не здивувалася. Усмiшка зробила ii обличчя добрiшим.

– Знаеш, ми з тобою одне одному пiдходимо, – насмiшкувато прошепотiла вона.

– Чому?

– Обое чорнi.

– У якому сенсi?

– Ну ти – чорний археолог, я – чорний бухгалтер…

– А що таке «чорний бухгалтер»? Ти що, теж уночi працюеш?

Такого дзвiнкого смiху Бiсмарк не чув давно.

Навiть незручно стало, здалося, що усi навкруги обернулися в iхнiй бiк, хоча насправдi нiкого поруч не було, i тiльки бармен протирав келихи, але й вiн на них не дивився i перебував досить далеко, тож слова, якi викликали у Рiни напад смiху, вiн ледве чи почув.

Мобiлка Бiсмарка задеренчала.

– Чорт! – вирвалося в Олега.

Вiн зiскочив з ослiнчика.

– Ти куди? – захвилювалася Рiна.

– Спiзнююся, товариш чекае. Тут, поруч.

Рiна несподiвано схопила Олега за зап’ясток i сильно стиснула, мовби не хотiла його вiдпускати. Вiд несподiваного болю вiн висмикнув руку i здивовано подивився на дiвчину.

– Вибач! – промовила вона. – Ти ж повернешся? Я, напевно, ще буду тут.

– Постараюся! – з пiдозрою в поглядi, кинув на ходу Олег.

Адiк, почувши, що причиною запiзнення Бiсмарка стало несподiване знайомство з дiвчиною, гнiватися не став.

Грудку скам’янiлоi глини i довгастий предмет вiн акуратно переклав з Олеговоi торби до свого наплiчника. Потiм пiдняв на молодшого товариша зосереджений погляд i запитав:

– Це усе, що ти там знайшов?

– Там уже багато разiв порпалися, – вiдповiв Бiсмарк. – Може, i це – фiгня якась, а не те, що ти хотiв. Я спробував почистити, не вийшло. Як камiнь.

– Нiчого, може, у мене вийде, – самовпевнено промовив Адiк. – У будь-якому разi повiдомлю.

– А що менi робити далi? – несподiвано запитав Олег.

– У якому сенсi?

– У сенсi роботи? Можна звiльнятися звiдти? Я ж там нiчого не заробляю, а жити якось треба. Мене вже дiвчата геть iз жалю коньяком пригощають.

– Нi, – Адiк перейшов на серйозний тон. – Почекай ще, посидь там. Недовго. Ось тобi премiя, – вiн витягнув з кишенi три сотки в евро. – Тримай i нi в чому собi не вiдмовляй. О! А що це в тебе? – вiн видивився на Олегiв посинiлий зап’ясток.