На коні й під конем. Блакитна дитина

Неохоче одiрвавши од рота свищик, я замовк. І що це за життя, коли не можеш робити, що тобi хочеться? Змайстрував собi втiху, ось вона, в руках, а пограти – зась! Хiба е ще такий свищик на свiтi! А свистить вiн як! А може, вже й не свистить? Може, вже зiпсувався? Вiд самоi лише думки про це мене пройняв циганський пiт. І як тут утриматись, щоб не спробувати? Нi, таки свистить…

– Толю! – все ще не вiдриваючись од зошитiв, але вже голоснiше каже мама. – Ти довго будеш на моiх нервах грати?

«На нервах, на нервах! Я ж на свищику граю, а не на нервах… І що тут поганого? Адже мама сама щойно похвалила мене за цей свищик.

Кручу свищик i так i сяк, притуляю його до губiв, а дмухнути все ж боюся. Врештi наважуюсь – i мама цього разу вже вiдриваеться вiд зошитiв.

– Ти що, вiника захотiв? – сердито запитуе вона. З вiником у мене давне, не зовсiм приемне знайомство, i я завмираю.

– Лягай уже спати, – трохи лагiднiше каже мама.

Ну, що ж, спати, то й спати, покiрно погоджуюся я. От тiльки б свиснути на прощання. Хоч трiшки. Хоч разочок. Бач, як вiн ловко тримаеться в ротi!

І менi здаеться, що свищик, вгадавши мое палке бажання, свиснув сам по собi. Свиснув так голосно й рiзко, що мама аж пiдскочила за столом, а потiм мовчки звелася i пiшла в куток, де стояв знайомий менi вiник.

Взявши вiник, вона пiдходить до мене. А я, витрiщивши на маму очi, продовжую щосили свистiти.

У мене, очевидно, дуже кумедний вигляд, бо мама раптом опускае вiник i знесилено смiеться.

Непорочний отрок

В нашому селi з’явилася «божа людина». Зупинилася вона в Миколиних батькiв – найпобожнiших людей в усьому селi, i ми почали ходити за Миколою, й вiн, надуваючись вiд пихи, вдавав iз себе страшенно заклопотаного та неприступного.

І чим бiльше росла Миколина пиха, тим гострiшою ставала наша цiкавiсть: яка вона з себе, ота «божа людина», i що вона в нас робитиме?

Микола з таемничим лицем вiдводив то одного, то другого набiк i шепотiв на вухо:

– Вгадувати буде.

Що вгадувати, вiн i сам до ладу не знав; але цього було досить, щоб ми аж горiли вiд бажання побачити того незнайомого чоловiка. Та Микола був невблаганний:

– Еге, чого захотiли! Приведу, то тато з мене сiм шкур спустять.