На коні й під конем. Блакитна дитина

Тупий нiж не хотiв рiзати дерева, але й це ще була не бiда. Найтяжче було зняти кору. Стукаеш потихеньку – не здiймаеться. Почнеш стукати дужче – лопаеться. А коли вже лопнула – вiдкидай ii набiк i берись за iншу лозину.

«Нащо менi торба тих свищикiв, – порозумнiшав я згодом, витираючи мокре чоло. – Зроблю п’ять: три менi, один – Сергiйковi, один – Ваньковi».

Врештi тяжка праця моя увiнчалась успiхом: кора обкрутнулася навколо деревини i повiльно знялася.

Мабуть, жоден музика з таким хвилюванням не пiдносив до рота щойно придбаного музичного iнструмента, як я того свищика.

З хвилину сидiв, зацiпенiвши вiд щастя, а потiм знову пiднiс свищик до рота. Дмухав i дмухав, поки закрутилося в головi.

Хотiв одразу ж побiгти на вулицю, але тут на мiй свист прийшов Сергiйко i остовпiв, не зводячи зi свищика зачарованих очей.

– Дай i я посвищу, – простягнув вiн згодом руку.

Я завагався: ану ж зiпсуе! Свищик уже встиг набути в моiх очах неабиякоi цiнностi, я не вiддав би його зараз за жоднi багатства у свiтi.

– Я краще тобi iнший зроблю.

– Зроби, – погодився брат i сiв бiля мене.

Другий свищик менi вдалося змайструвати значно швидше, i, притулившись спинами до призьби, ми засвистали у два роти.

Яка ж то була музика! Все навколо завмерло, слухаючи нас, навiть соняшники повернулися цiкавими головами, заглядаючи через тин.

Ми дмухали то разом, то навперемiнки, дмухали щосили, аж починали болiти животи i наверталися на очi сльози, дмухали, повернувшись один до одного червоними вiд натуги обличчями, – i все не могли награтися досхочу.

Увечерi ми похвасталися обновою перед мамою.

– Ой, якi хорошi! – похвалила мама. – Ану заграйте, я вас послухаю.

Згодом мама сказала:

– Ну, досить, а то в мене голова починае розвалюватись. Завтра iще насвищетесь.

Отуди к бiсу! То грайте, то не грайте! Нiяк я не мiг зрозумiти мами.

Брат слухняно полiз на лiжко, я ж все ще сидiв бiля печi, розглядаючи свищик.

Я обережно пiднiс свищик до рота i скосив на маму око: вона сидiла бiля столу, обклавшись зошитами. «Ану потихеньку, щоб i не почула», – подумав я. Свищик ледь чутно пискнув. Я перелякано глянув на маму. Вона спокiйно сидiла, видно нiчого не почувши. Тодi я дмухнув сильнiше.

– Толю, що я тобi казала, – тихо зауважила мама, дивлячись у зошит.