На коні й під конем. Блакитна дитина

Щоб я зразу почув, як заець улипне. Я тодi з вiкна – мах! – i на нього. Тiльки нехай стемнiе, щоб тато не бачили.

Виливши смолу на стежку пiд вiкном, ми розiйшлися.

– Гляди ж, – вдесяте наказував я, – як впiймаеш зайця, неси до нас.

Спали ми погано. Снилися зайцi, величезнi, як стiл. І хоч ми гасали за ними, наганяючи на смолу, довговухi все оббiгали ii стороною. Часто прокидалися й наслухали, чи не бiжить Микола iз зайцем. Та не так сталося, як гадалося.

Десь запiвнiч, коли Микола солодко спав, його бабу понесло до вiтру.

Стара доти дибала стежиною, поки й улiзла в ту смолу, як муха в мед.

– Гвалт! Пробi!

Баба смикнулася раз, смикнулася вдруге i стала рачки.

– Люди добрi, рятуйте, хто в Бога вiруе! – жебонiла вона. – Ой, смертонька моя!

На той крик вискочив Миколин тато та й намотав на ноги всю ту смолу, що залишилася пiсля баби.

До самого ранку в Миколинiй хатi стояла колотнеча. Задираючи догори насмоленi ноги, стогнала та згадувала всiх великомученикiв-святих баба. Батько, сичачи, як гусак, обдирав смолу з своiх волохатих нiг.

Коли ж йому уривався терпець, то брав пужално i лупцював Миколу:

– Я тобi дам зайця, песький ти сину!

Микола ревiв, як бугай…

Вранцi, здивованi вiдсутнiстю Миколи, ми пiшли шукати товариша. Знайшли його аж на городi. Вiн колупав пальцем ямку, а другою рукою витирав червонi, як у зайця, очi.

Свищик

Ви знаете, як робиться свищик?

Береться з добрий палець завтовшки лозина, вiдрiзаеться вiд неi цурупалок сантиметрiв десять завдовжки.

Потiм посерединi прорiзаеться навкруг молода кора, обережно обстукуеться колодочкою ножа, доки не здiйметься, як рукавичка. Ну, а тодi вже просто: видовбав у оголеному деревi ямку, надрiзав кiнчик, знову натяг кору – i свищик готовий. Стромляй його, чоловiче, до рота i свищи собi на здоров’я!

Отак приблизно учив мене Микола, коли я поцiкавився, де вiн доп’яв свищика.

Не вiдкладаючи справи, я крадькома взяв дома нiж i майнув до рiчки, де густими кущами розрiсся верболiз.

«Нароблю торбу свищикiв, – багатiв я думками, – та й буду свистiти-висвистувати по селу. Один дам Сергiйковi, один – Ваньковi, а Соньцi не дам. Ти, – скажу, – ти дала менi вчора покрутити за хвоста дохлу мишу? Тепер маеш, що заробила!»

З отакими приемними думками нарiзав я оберемок лози, принiс пiд хату i засiв за роботу.

Згодом я переконався, що легко було говорити, та нелегко робити. Уже кiлька лозин вiдкинув попсованих, а справа не посувалася вперед.