На коні й під конем. Блакитна дитина

І лише тодi, як ми почали спокушати його рiзними багатствами, Микола не встояв.

– Г аразд, поведу, – сказав вiн, набиваючи кишенi нашим добром. – Але цур, казатимете, що самi прийшли!

Ми погодилися i босоногою ватагою посунули до хати. На щастя, батька Миколиного саме не було. На довгiй лавцi тулилися лише жiнки, всi, як одна, в бiленьких хустинах, вiд чого обличчя iхнi здавалися ще темнiшими та скорботнiшими. Побожно склавши на грудях натрудженi руки, вони дивилися в бiк покутя i навiть не оглянулися, коли ми тихенько зайшли до хати.

Там, на покутi, пiд многоликими образами, возсiдала «божа людина». Це був огрядний чолов’яга зi смоляною бородищею, рум’яними, як наливнi яблука, щоками i товстими червоними губами. Голосно плямкаючи, вiн невтомно возив з великого полумиска вареники, щедро купаючи iх у сметанi, а жiнки побожно заглядали йому до рота i час вiд часу зiтхали, наче той дядько виконував бозна-яку важку та важливу роботу.

Ми завмерли, тулячись до дверей, ладнi кожну мить випурхнути з кiмнати.

Ось «божа людина» одiрвалася вiд полумиска i витерла пальцi об бороду. Щоки ii залиснiли, жвавi меткi очi вмить оббiгли i жiнок, i нас, принишклих та трохи настраханих. Дядько посмiхнувся, потiм розправив бороду, урочисто мовив:

– І потрiбен менi, жiночки, непорочний отрок, мужського полу.

Жiнки, наче по командi, заворушилися, журно захитали головами:

– Та де ви його найдете, чоловiче добрий!

– Серед ваших синочкiв, моi дорогенькi, серед ваших…

– Ой, не найдете в нас непорочного!.

– Не грiшiть, моi солоденькi, – ласкаво заперечила «божа людина». – Сказано-бо в святому писанii: устами младенця глаголить iстина. Іще, як Ісус Христос наш сказав, – вiн задер бороду догори, виставив наперед товстого пальця, – iстинно говорю вам: якщо не будете як дiти – не ввiйдете в царство небесне!

– Ой iстинно, iстинно! – дружно зiтхали жiнки. – Тiльки ж то не про наших гаспидiв Христос говорив.

«Гаспиди» ж не спускали очей з «божоi людини».

– А треба, жiночки, треба, – наполягав чоловiк. – Без непорочного отрока мужеського полу не зможу я провiщати вам нi вашее будущее, нi прошедшее ваше, нi настоящее.

Нам щораз ставало цiкавiше. Та тут до хати зайшов Миколин батько, повiв грiзним оком i, наче вiтер, вимiв нас на подвiр’я.

В той день помiж нами тiльки й розмови було, що про «божу людину».