На коні й під конем. Блакитна дитина

Довго носився по хатi i нарештi зарив у бодню з борошном. Та не встиг вийти з хати, як пригадав, що мама ж збиралася пекти хлiб, i вскочив назад, як на пожежу. Поспiшно вирив обсипаний борошном глечик, залiз пiд лiжко i поставив у найтемнiший куток.

Потiм, протягом дня, я раз по раз навiдувався до карнавки, щоб переконатися, що вона стоiть на мiсцi. Чомусь було жаль вiдразу взяти грошi i нести до крамницi. І хоч як менi хотiлося пугача, все ж я вирiшив ще трохи потримати грошi в карнавцi.

Увечерi прийшла мама.

Забившись у куток, я насторожено пильнував, як вона перекладала зошити й книжки, шукаючи чогось на столi.

– Хто сьогоднi замiтав?

В менi все похололо.

– Ти нiчого не знаходив?

Коли б це було ранiше, я вiдразу подав би грошi. Але зараз вони лежали у карнавцi, а в крамницi чекав на мене пугач. До того ж мама не питала прямо про три карбованцi, отже, вона шукала щось iнше.

– Ну, чого ж ти мовчиш?

– Н-нi… нiчого…

Мама якось дивно подивилася на мене, але не сказала нi слова.

Вона трохи постояла бiля столу, про щось думаючи, i обличчя у неi було сумне та втомлене.

– Я сьогоднi загубила три карбованцi, – врештi сказала вона. – Вони менi були потрiбнi на лiки… А тепер доведеться бути без лiкiв.

Я затято мовчав. Дуже жалiв маму, та признатися в брехнi було понад моi сили. Тим бiльше, що вона ж не запитала вiдразу про грошi.

Настала нiч. Мама сидiла бiля столу, перевiряючи зошити. Лампа була затулена газетою, щоб свiтло не падало на нас, i освiтлювала мамине обличчя.

Може, вперше за свое недовге життя, розтруений iсторiею з отiею троячкою, я пильно дивився на маму. З обличчя ii не сходив втомлений вираз, i воно було таке ж запечалене, як i в розмовi зi мною.

Раптом пригадав ii слова про хворобу, про те, що отi три карбованцi призначалися мамi на лiки, i пекучий жаль здавив мое серце. Хотiлося, дуже хотiлося зiрватися з лiжка, пiдбiгти до мами i припасти до ii ласкавих рук. Та мiж нею i мною була тепер карнавка, де лежали три карбованцi.

Пiзно вночi, коли мама вже спала, я тихенько залiз пiд лiжко, дiстав з глечика три карбованцi i поклав на стiл, пiд одну з книжок.

А вранцi з похмурою насолодою четвертував на городi карнавку. Сидiв i товк на борошно черепки, хоча й знав, що Микола лупцюватиме мене за неповернений глечик.

Помста

Був у нашому селi скляр.

Невисокий, худий, з маленьким, зiбраним у кулачок обличчям, ходив вiн довгими сiльськими вулицями, вставляючи шибки.