І будуть люди

 – Так ми ж, Мокрино, ще й купчоi не склали! От поiдемо з вами у мiсто, пiдпишемо купчу, а тодi вже й вiддам вашi грошi.

На Мокрининому обличчi таке неприховане розчарування, що Оксен знову лякаеться, як би жiнка не передумала.

– Або добре, де вже мое не пропадало: дам я вам сьогоднi завдаток… Це тiльки, вважайте, для вас, Мокрино. Іншому i копiйки наперед не дав би. Бо тепер, знаете, якi люди пiшли, вiзьме – та й поминай як звали!

Оксен зводиться, йде до великоi пузатоi скринi, що стоiть пiд вiкном. Обережно здiймае килим, вiдмикае внутрiшнiй, iз дзвоном, замок, пiдiймае важке вiко, обклеене кольоровими картинками лубочних видань.

«Боже, скiльки того добра в чоловiка! – тихенько ахкае вона – Коли б менi хоч десяту частку того, я б i горя не знала!»

Оксен дiстае з прискринка важкий дiдiв гаман i, вже зовсiм вiдвернувшись од жiнки, клацае сталевим кiгтем – розкривае мiцно стуленi дужки.

Вiн довго шелестить папiрцями – вiдбирае, якi найбiльш потертi. Бо нащо бiдному новi грошi? Однаково вони не втримаються в нього, не ляжуть на дно повноi скринi, а покрутяться-покрутяться межи пальцями, та й будь здоров!

– Оце вам, Мокрино, аж п’ятдесят рубликiв завдатку! – кладе Оксен перед жiнкою пом’ятi кредитки. – А решту вiддам, як пiдпишемо купчу.

Тремтячими пальцями перераховуе Мокрина грошi. Розкладае на п’ять рiвних купок по десять карбованцiв, бо вмiе лiчити тiльки до десяти.

– То я вже пiду, – каже вона, побоюючись, шо Оксен роздумае та вiдбере отой завдаток.

– Ідiть з Богом! – бажае iй щастя Оксен i, проводжаючи жiнку, ще раз нагадуе: – Глядiть же, поiдемо завтра до мiста!

А перед вечором, коли втомлене сонце, вiддавши тепло Івасютиним нивам, спiшило вiдпочити за обрiй, Оксен стояв посеред щойно придбаного поля. Довкола лиснiла чорна рiлля, ласкаво хлюпала невисокими довгими хвилями, а вiн стояв, оббризканий вечiрнiм сонцем у бронзу та мiдь, важкий, непорушний, врослий у землю, i не було, здавалося, такоi сили на свiтi, що зрушила б його з мiсця, примусила б його поступитись, вiддати хоч шматочок землi.

Десь у своiй хатi ще раз перераховувала грошi Мокрина, розкладаючи iх на маленькi купки. Десь сьорбав остогидлi «булони» Протасiй i чекав од своеi жiнки пiдмоги: «на усiленiе харчу».