І будуть люди

Десь повзали в залитих смердючою тванню шанцях його земляки – «расейськi солдатики», бiгали в атаку, падали, захлинаючись власною кров’ю i невикричаним криком своiм, зависали на колючих дротах, догнивали у братських могилах, стогнали в шпиталях i здихали вiд голоду в бараках для вiйськовополонених. Десь згинався бiля вагранки, що пахкотiла пекельним жаром, Василь Ганжа, який не захотiв пiсля каторги повертатись додому, подався шукати кращоi долi на Донбас. А вiн, Оксен Івасюта, стоiть на своему полi, посеред своiх вимрiяних ста десятин, i нiколи ще йому не дихалося так вiльно та легко, i вже новi спокусливi думки в’ються йому в головi, затуманюють ii приемним прозорим серпанком.

– Господи, не введи во iскушенiе… – звично шепочуть Оксеновi вуста, бо подвоюються, потроюються в уявi отари овець, конi й воли, корови й свинi, що й так виповнюють його велике подвiр’я.

То були найщасливiшi хвилини в Оксеновому життi, i вони закарбувалися в його серцi живим, нев’янучим спогадом.

А потiм усе почало валитись, перемiщуватись, наповзати одне на одне, як пiд час весняного скресання криги, коли мiцна та надiйна, здавалося б, поверхня рiки враз поповзе, затрiщить, захитаеться у тебе пiд ногами, все швидше й швидше посуне вниз, за течiею – i горе тобi, необачна людино, коли ти не встигнеш добiгти до берега, вiдшукати хоч клаптик надiйноi твердi! Вмить зiмне тебе, зломить, затре помiж кригою, захлесне чорною, як пекельна смола, водою, ошпарить холодним окропом, i тiльки твiй розпачливий пташиний крик проячить над страшним шумовиськом – оглянуться люди, а там уже й слiду вiд тебе немае, лише наповзають, лiзуть люто крижини та кипить розлючена вода.

Свирид Івасюта був перший, кого зачепив той страшний льодохiд.

Ще в шiстнадцятому по глибоких яругах та глухих хуторах почали гуртуватись «зеленi» – першi ластiвки неблагополучного становища на фронтах. Бiльшiсть iз дезертирiв просто собi переховувалася – вiдсиджувалася до кращих часiв, а частина, озлоблена, розкладена фронтом, гуртувалася в банди, виходила на дороги iз «бонбами», обрiзами та «гвинтiвками», а часом i кулеметом, зустрiчала i пiшого, й кiнного, а згодом починала шастати й по хуторах – витрушувати душу з багатих дядькiв.