І будуть люди

Оксен, не вагаючись, вказав на Василя, пiд час трусу в нього знайшли сiрники, купленi в сiльськiй крамничцi якраз перед пожежею, сусiдка бачила, як прокрадався тiеi ночi молодий Ганжа до Івасют, – i пiшов колишнiй наймит мiряти безкiнечну дорогу в Сибiр, тим бiльше що дорога ота не така вже була незнайома його бунтiвничому родовi: багато лiт тому топтав ii дiд разом з турбаiвськими повстанцями…

Повернувся додому Свирид уже зовсiм старим чоловiком: вiдпустив бороду, лютi сибiрськi морози вибiлили голову, тiльки густi кошлатi брови нависали чорними острiшками – ховали вiд людей глибоко посадженi очi.

Інодi зведе Свирид отi брови, блисне понуро очима – якось недобре стае тому, хто зустрiнеться поглядом.

Оксен виiхав зустрiчати батька аж на станцiю. Запрiг у нову бричку пару ситих огирiв, наказав дружинi покласти на пружинне сидiння витканий килим – iхав, як до весiльного батька, хотiв показати татовi, шо не марнував вiн отут оцi вiсiм рокiв: хоч як тяжко було йому спершу самому, а вiн не розгубився, не опустив руки i тепер не якимось там попихачем – хазяiном iде на зустрiч!

Зустрiлися, наче чужi, – Оксенова збентежена радiсть вiдразу ж розбилась об холоднi вуста, похмурий вид батька.

Свирид, здавалося, бiльше пильнував за тим, щоб не вкрали в натовпi важку, ковану залiзом скриньку, анiж розглядав свого сина, i, коли Оксен простягнув був за поклажею руку, батько якось пiдозрiло бликнув на нього, коротко буркнув:

– Я сам.

Побачивши бричку й коней, Свирид спитав:

– Нашi?

– Нашi, – вiдповiв гордо Оксен.

– А чого так кинув? Хочеш, щоб украли?

– Я ж вас зустрiв.

– Не велика цяця, i сам би знайшов, – вiдповiв невдоволено батько. Пiдiйшов до коней, поляскав по лискучiй, туго нап’ятiй шкiрi, пробубонiв: – Гарнi, ядрьонi, – несхвально оглянув фаетон.

– Сiдайте, тату, сюди, тут м’яко, на пружинах! – заметушився Оксен.

Старий недовiрливо покосився на сидiння, ткнув кiлька разiв кулаком в картатий килимок:

– Дурнi грошi завелися?

Оксеновi наче хто сипонув жару в обличчя, аж пересмикнулися молодi вусики пшеничного кольору.

Ображено дивлячись убiк, вiдповiв:

– Це ж я, тату, для вас…

– А в мене… не панська – мужицька: перини не просить! – вiдрiзав батько. Висадив скриньку на фаетон, зняв сидiння, поклав у ногах, сiв на голi дошки: – Отак буде лучче.

Довгий час iхали мовчки. Оксен гамував у собi образу на батька, а Свирид мав байдужий, якийсь аж сонний вираз на огрубiлому, геть поораному глибокими зморшками обличчi.