І будуть люди

І потiм, коли вiн спитав, як там удома, чи все гаразд, i Оксен став розповiдати, отой байдужий вираз не покидав батькового обличчя, сковував Оксена, в’язав йому слова, i вiн мимоволi почав вiдповiдати на татовi скупi запитання короткими прив’ялими фразами.

Як його жiнка? Слава Богу, здорова. Як дiти? Теж нiвроку. Як дiд? І дiд не змiнився, такий, як i був. Що нового чувати? А що там чувати: як було, так i е.

Батько питав, здавалося, тiльки тому, що так годилося. Тiльки вже тодi, як пiд’iхали до хутора, батько неспокiйно засовався на дошках, спитав, показуючи на жовтiючий лан озимини:

– Наше?

– Наше.

– Зупини.

Оксен тпрукнув на коней, натягнув ремiннi вiжки. Батько важко зсунувся з фаетона, боком пiдiйшов до лану, нахилився, проводячи долонею по дозрiваючих колосочках з колючими чубчиками. В нього затремтiли плечi, схилилася сива голова, i Оксен, враз пройнятий жалем до старого, теж злiз з фаетона, пiдiйшов до батька. Свирид оглянувся на сина – гостро блиснули сльози на його очах, – знову вiдвернувся i все гладив, гладив – не мiг вiдiрвати руки вiд чубатих голiвок.

– Там нас i не пiдпускали до ланiв, – тихо сказав вiн, i в горлi йому заклекотiло.

Вже як пiд’iжджали до хутора i виткнулися iм назустрiч високi тополi та явори, зеленим прямокутником вишикуванi довкола просторого двору, тихо спитав:

– Мачуху… де поховали?

– Бiля матерi.

– Їдь, сину, прямо на цвинтар.

Цвинтар розкинувся на високому пагорбi: утикав його хрестами, всiяв могилами. Однi хрести давно похилилися, iншi стояли прямо, однi могили загубилися у високiй травi, iншi зеленiли довгастими скриньками, акуратно обкопанi, обкладенi дерном, усiянi квiтами.

А може, i справдi всi оцi люди, померши, поверталися до землi, яка iх породила, викохала, годувала та вдягала, водила широкими свiтами, – знову повертались до неi малими дiтьми, i вона, любляча, всепрощаюча, приймала iх, добрих i лихих, щирих i лукавих, приймала в своi вiчнi обiйми та й клала iх поряд: ворога з ворогом, друга з другом – втихомирювала раз i назавжди своiх неспокiйних дiтей.

Оксен хотiв провести батька: показати, де могили, та Свирид заперечив:

– Я сам.

– То я вас хоть пожду.

– Не треба… iдь, сину, додому, а я скоро прийду.

Син провiв очима батькову зсутулену постать, повернув коней додому.

Батька довго не було.