І будуть люди

За всi роки нещасливого замiжжя, нiчного страху i рабськоi залежностi вона вперше вiдчула владу над чоловiком i тепер мстила йому оцим упертим мовчанням, мстила на шкоду собi, на шкоду дочцi, на зло всьому свiтовi, який так жорстоко поламав iй життя, поглумився над нею.

Вона не знала, живий Василь чи помер, та це не так уже й болiло iй тепер: в неi було передчуття, що вона й сама не вийде живою з цiеi комори. Хiба мiг Свирид простити iй зраду?

Тепер же вона бачила, як мучився вiн, i не мала до нього й краплини жалю.

– Осоружний ти менi!.. Осоружний!..

Свирид вiдсахнувся так, наче його вдарили в обличчя. Постояв, хитаючись, стискаючи важкi кулаки, а Олену наче прорвало: пiдступила до нього, безстрашна в гнiвi, кривилася схудлим дитячим обличчям, палила просякнутими ненавистю очима:

– Я зроду-вiку тебе не любила!.

– Замовчи! – здавлено видушив iз себе Свирид.

– Що – битимеш?.. – звузила палаючi очi Олена – Бий – хоч убий, а я тебе, осоружного, терпiти не можу!.. Не тебе я любила, а його люблю i любитиму, поки й свiт у моiх очах!..

– Замовчи! – закричав Свирид, але Олена й не думала йому покоритися. Вона аж сп’янiла вiд власноi смiливостi i тепер поспiшала сказати йому все, що носила досi на серцi, ховала вiд нього в душi.

– Дивись сюди… От перед Богом святим клянуся, – перехрестилась урочисто Олена, – перед святою Матiр’ю Божою – не ти менi чоловiк, а Василь!..

З диким ревом метнувся до жiнки Свирид, здушив ii за шию, щосили вдарив у скроню – жiнка впала, як пiдкошена.

Коли Оксен заскочив до комори, все було вже скiнчено: на пiдлозi лежала мачуха, а над нею схилився Свирид, i конвульсивний дрож пробiгав по його великому тiлу.

Батька судили в Хоролiвцi – дали вiсiм рокiв каторги. А невдовзi, вслiд за Свиридом, понiс важкi кайдани i Василь: повернувшись з лiкарнi, вiн недовго носив невгамовану помсту. Вибрав нiч потемнiшу та й пустив червоного пiвня пiд Івасютину стрiху.

Згорiла хата, комора й сарай, решту вдалося врятувати: добре, що нiч була тиха.