І будуть люди

– Лий!

Оксен хлюпнув на Василеве обличчя. В того вiдразу ж затремтiли повiки, замерехтiли вузенькi щiлинки очей.

– Живий! – не знати чому зрадiв Оксен.

– Принеси ще! – наказав суворо батько.

Поки Оксен ще раз бiгав по воду, Василь уже зовсiм очуняв. Лежав на спинi, широко розпластавши руки, ворушив оголеними грудьми, хапаючи повiтря.

– Лий i на груди.

Оксен вилив на груди.

– А тепер вiдiйди – не мiшай.

Свирид став бiля наймита на колiна, наче збирався молитись, запитав:

– Василю, ти чуеш мене?

Василь ворухнувся, застогнав, повiв на Свирида запухлими очима.

– Слухай сюди, – казав далi Свирид, i голос його з кожним словом мiцнiшав, наливався свинцевою ненавистю. – Ти вкрав у мене жiнку – збезчестив мене перед усiм свiтом, так i я ж змушу тебе каратися до самоi смертi!.. Дай сюди руки!..

Взяв його за плечi, посадив обличчям до пенька, став стромляти його долонi до жадiбно розтуленоi пащеки. Василь мовчки виривався, звиваючись тiлом, а Свирид, навалившись на нього, тримаючи наймитовi руки так, щоб пальцi були в щiлинi, закричав до сина:

– Вибивай клин!

Не пам’ятаючи себе, Оксен ухопив важкий колун, вдарив по клиновi раз i вдруге.

Непритомного Василя вранцi визволили люди, вiдвезли до лiкарнi в Хоролiвку. Там йому вiдчикрижили розчавленi пальцi, залишивши короткi кикотi з зацiлiлим великим i вказiвним пальцем на правiй руцi: встиг Василь в останню секунду трохи висмикнути долоню.

А через тиждень Свирид ховав жiнку, Оксен – мачуху, а Олеся – рiдну матiр.

Олена як зайшла до комори, так уже й не виходила з неi. Щоранку потемнiлий Свирид приносив iсти: кусень хлiба i кухоль води, допитувався, палячи жiнку важким поглядом:

– Чия дитина – моя чи Василева?

Мачуха не вiдповiдала. Вперто замикала вуста i вже не боялася дивитися Свиридовi у вiчi: в ту нещасну нiч вона позбулася страху перед немилим чоловiком, що досi сковував ii, примушував покiрно схиляти голову.

– Хто?.. Хто ii батько?.. – хрипiв з розпачливою люттю Свирид, пiдступаючи до невiрноi жони з кулаками. – Признавайся, бо отут i задушу!

Простягав до неi довгi ручища, розчепiривши гачкуватi пальцi, але Олена навiть не ховала шиi, не затуляла долонями, тiльки пiд нiжною бiлою шкiрою починав стрибати беззахисний живчик та розширювались – темнiшали – зiницi ii затятих очей.