І будуть люди

«Як кинуть у воду, зразу ж витягну», – думав вiн, iдучи назирцi за возом. Вирiшив так не тому, що його серце болiло за Василем, – йому анiскiльки не жалко цього волоцюгу, що насмiлився iх обезчестити, – вiн просто боявся, що iх будуть судити за вбивство.

Але Свирид i гадки не мав топити свого ворога.

За iхньою садибою, над рiчкою донедавна росла велика верба. Кiлька рокiв тому ii обпалило блискавкою – верба усохла, журно рипiла сухим оголеним стовбуром, аж поки ii спиляли на дрова, лишивши високий пеньок. Свирид примiрявся i до пенька, та все якось не доходили руки, аж сьогоднi згадав вiн про нього.

Зупинив коня, взяв колуна, довго топтався бiля пенька, примiряючись, де краще рубонути. Був зараз спокiйний, наче й не кипiв отiею шаленою люттю, тiльки моторошно мерехтiли насупленi очi.

Прицiлився, занiс над головою колуна, опустив на пеньок:

– Гах!..

Сталь вп’ялася в мiцне вузлувате дерево, темна трiщина побiгла донизу, роздираючи в’язке сухожилля.

– Подай клинок!

«Що вони думають робити?» – питав себе Оксен, стежачи, як батько забивае клинок.

Клинок залазив усе глибше й глибше, все ширше розходилися гострi краi трiщини: здавалося, що якийсь допотопний, вгрузлий у землю по шию звiрюка неохоче розтуляе зубату, як у щуки, пащеку.

Аж ось батько зупинився, кинув на землю колуна. Нахилився над пеньком, заклав, примiряючи, в щiлину пальцi – лише тепер зрозумiв Оксен, що хоче зробити тато, i в нього аж заболiли пучки, як пiсля зашпорiв.

– Тату, не треба!

Батько нiчого не вiдповiв.

Пiдiйшов до воза, виважив непорушне Василеве тiло:

– Ану, поможи!

Оксен узяв Василя за обм’яклi ноги, i, коли вони удвох несли до пенька наймита, в того хилиталася заломлена назад голова, а руки черкали по травi, ковзали ще здоровими пальцями, наче хотiли востанне вiдчути м’який дотик луговоi землi.

Опустили наймита бiля пенька – обличчям до неба. Зорi сiяли на нього тьмяне борошенце, сердитий мiсяць червоною дiжею котився за небокрай, – не хотiв навiть дивитися, шо робитимуть оцi люди, а Василь лежав непорушний, мiцно стуливши повiки на перемазаному землею i кров’ю обличчi.

«Може, вiн мертвий?» – з острахом подумав Оксен. Вiдступив був назад, пройнятий моторошним почуттям, та батько наказав:

– Принеси води, – бо не хотiв, щоб непритомний наймит нiчого не бачив, не чув.

Оксен слухняно спустився вниз, занурив картуз, топлячи у темнiй водi дрiбненькi зiрки, що тремтливими свiтлячками всiяли поверхню рiчки, повернувся назад.