І будуть люди

Тодi Свирид покидае наймита i важкою тiнню суне до невiрноi жiнки:

– Дай сюди дитину!

– Не дам, – шепоче мачуха, щосили притискаючи до себе дочку. – Не дам! Не дам! – заклинае вона невiдомо кого, а потiм кричить: – Людоньки, рятуйте! – бо Свирид уже видер у неi дитину, що голосно заплакала, ухопив жiнку за косу, збив ii з нiг.

Розпачливий мачушин крик наче розбудив Оксена з того дивовижного остовпiння, що найшло на нього, вiдколи батько став битися з Василем. Лише на якусь мить вiйнули на нього синi очi iз спокусливих снiв, а вже Оксен злiтае iз воза, повисае на батьковiй руцi, видирае з мiцно затисненого кулака намотану косу.

– Тату, не треба!

– Геть! – реве батько, штовхаючи сина в груди. – Уб’ю! – Очi його палахкотять божевiльним вогнем, вiн, мабуть, не впiзнае зараз i сина, але Оксен швидше помре, анiж дасть батьковi бити мачуху.

– Тату, пустiть!

Вони довго борються, аж поки Оксеновi вдаеться вивiльнити косу. І батько вiдразу ж отямлюеться. Стоiть, важко дихаючи, мiхами роздимаючи груди, а потiм кидае синовi:

– Скажи отiй сучцi, хай сiдае на вiз!

Мачуха, похитуючись, iде до воза.

– Та байстрюка свого нехай забере! – гукае iй услiд батько, бо Олеся, що сидить у пилюцi, вже аж охрипла вiд голосного плачу.

Додому поверталися мовчки. Не квапили загнаного жеребця, тоненько порипували-пхинькали колеса, на днi лежав зв’язаний Василь, а бiля нього, тримаючи на колiнах дочку, закам’янiла мачуха. Батько сидiв на передку, правлячи конем. За весь час вiн нi разу не оглянувся, не вимовив жодного слова.

Похоронною процесiею в’iхали в навстiж розчиненi ворота. Свирид мовчки пiдiйшов до комори, вiдiмкнув пудовий замок, розчинив темну пащеку дверей:

– Іди сюди! – І мачуха покiрно злiзла з воза, все ще притискаючи дитину до себе, так наче в дочцi був останнiй ii порятунок, зникла в коморi.

Оксен уже не пробував боронити ii. Вiн боявся, що батько знову осатанiе вiд гнiву, накинеться на мачуху, а так навiть краще, навiть надiйнiше: переночуе в коморi до ранку, а там, гляди, тато трохи отямиться.

Замкнувши комору, Свирид пiшов до хати, винiс колун i залiзний клин.

– Тату, що ви хочете робити? – спитав тривожно Оксен, бо йому здалося, що батько хоче вiдрубати Василевi голову – Тату, не треба вбивати його!

– Не бiйся, не вб’ю. І без цього здохне! – вiдповiв синовi Свирид. Узяв коня за вуздечку, повiв за собою – покотив воза мимо хати униз, аж до рiчки.

Спершу Оксен подумав, що батько хоче втопити Василя.