І будуть люди

 – Погавкав – i в будку! І щоб з побрехеньками оцими на люди не рипався!

– Що – горло заткнеш? Та плював я на тебе з найвищоi точки!

– На мене можеш плювати, а на Радянську владу…

– І на совдепiю вашу вошиву плював! Ось вашiй владi, нате, з’iжте вiд мене! – i величезною дулею – тиць межи очi Ганжi.

Такоi наруги не мiг уже стерпiти Василь. Знав, що вiн – представник влади, що комунiст, що про оцю сутичку завтра будуть дзвонити всi баби на селi, але не мiг, щоб п’яний куркуль та глумився безкарно над його рiдною владою: розвернувшись iз правого плеча, вдарив обрубаною рукою прямо в розкриту смердючу пащеку! І вже не дивлячись на Гайдука, що загримотiв аж пiд стiл – тiльки розпластанi руки майнули в повiтрi та ноги злетiти мало що не до стелi, – не дивлячись уже нi на кого, вийшов iз хати, грюкнув дверима, аж задвиготiли стiни, а слiдом за ним загримотiв саморобними узувачками й отой парубiйко.

Оксенiв старший кинувся вслiд – батько перехопив його вже аж на порозi, спинив, обхопивши щосили руками:

– Не заводься! Яке тобi дiло!

Мовчки поборолись – Іван усе смикався, намагаючись вискочити в сiни, потiм враз обм’як, понурив голову, тихо попросив:

– Пустiть.

Оксен вiдразу ж пустив його – Іван пiдiйшов до вiдра, зачерпнув повен кухоль, – пив, проливаючи воду на празникову сорочку, i так тихо було в хатi, що всi чули, як видзвонювали його зуби об полив’яний вiнчик.

Гайдук усе ще лежав пiд столом, нерухомо розкидавши ноги в стоптаних чоботях. «Убили!» – похололо в Оксеновi, а разом i пiдленька радiсть блимнула крижаними очицями: «Не минути тепер Василевi тюрми, от побий мене Бог – не минути!» Та Гайдук немов тiльки й ждав на те, щоб Оксен пiддався спокусi, – поворушив однiею ногою, потiм – другою, так наче пробував, чи вони ще при ньому, почав виповзати з-пiд столу, впираючись лiктями в пiдлогу.

Хмiль, видно, вже вилетiв йому з голови, бо мав яснi осмисленi очi. З розбитоi губи стiкала на пiдборiддя кров, капала на вишивану сорочку густим вишневим соком, але вiн не пробував навiть витерти ii.

Довго там нишпорив, врештi порачкував назад, крекчучи, розiгнувся, прошамотiв опухлим, закривавленим ротом:

– Мало не забув.

І поклав вибитого зуба.