І будуть люди

– Та боже мiй, куди ж вона годиться! Хiба що горобцiв нею лякати?

– А то вже не твого розуму дiло! – суворо перебив його Ганжа. – Раз ти – класовий ворог, знацця, ми повиннi вiдiбрати в тебе всю зброю.

– Який же я ворог? – почав був Оксен, але тут у розмову втрутився Гайдук.

До цього вiн ще стримувався, хоч його аж тiпало, а зараз не витримав: зiскочив з стiльця, з кривою посмiшкою, що не обiцяла нiчого доброго, пiшов до Ганжi:

– Що ж це дорогi властi нами гидують? Чи хороми нашi iм не пiдходять, чи нашi репанi морди iм не до вподоби?

Ганжа повiв на Гайдука чорним оком, а Оксен, боячись, що старий заведе сварку, швидко заговорив до Василя:

– Та принесу вже, Василю, коли вона вам так потрiбна, – тай загородив-заступив Гайдука вiд свого колишнього наймита.

– Отак, Оксене, й роби: власть тiльки пальцем кивне, а ти з себе шкуру здирай та ще й сам i вiднось, щоб вона, не доведи Господи, не натрудилася…

– З вас iздереш! – сiпнув бровою Василь i, втупившись в старого суворим поглядом, наказав: – Ти от що, старий, – випив лишнього, так сиди й мовчи, поки ми тобi язика не вкоротили!

На Гайдука наче сипонули жаром.

– Ти… Ти… Голодранцю проклятий!..

– Михайле! – кинулась до нього Гайдучиха. Ухопила за руку, хотiла була вiдтягти, але Гайдук, рвучись до Василя осатанiлими очима, так турнув свою жiнку, що вона аж векнула – ухопилась руками за боки, поточилася на лавку.

– Михайле Опанасовичу, Бога побiйтесь! – звiвся i собi отець Вiталiй, аж тут втрутився уже сам Ганжа: пiдвiв застережно руку, зупиняючи святого отця:

– Зачекайте, батюшко, дайте людинi висказатись. Менi теж цiкаво почути, що тут про нас думають…

– Що думають?.. Що думають?.. – вигукував Гайдук, бризкаючи лютою слиною. – Що вас усiх перевiшати треба, от що тут про вас думають!

– Ого! – мовив здивовано Василь.

– Та що ви таке верзете, дядьку Михайле! – вигукнув пополотнiлий Оксен. – Не слухайте його, Василю, хiба ви не бачите, що вiн уже п’яний!.. Не знае, що й каже.

– Чого ж не знае – знае! – заперечив Василь. – А що самогонкою очi залив…

– Залив, та своею!.. – горлав далi Гайдук.

– Ну, дiду, годi! – обiрвав його Василь. Голос його затужавiв, налився металевим дзвоном.