І будуть люди

Тiльки тепер озвалася Гайдучиха. До цього сидiла на лавi, зiгнувшись, – вiдходила пiсля чоловiкового «вгощенiя», тепер же кинулася до нього, заголосила, як над покiйником:

– Ой, убили ж, уби-или!.. Ой, людоньки добрi, та що ж воно таке робиться, коли чоловiковi уже за одним махом усi зу-у-би вибивають!

– Цить! – цитьнув на неi Гайдук, i стара слухняно змовкла, тiльки сьорбала носом, пiдбираючи сльози.

Гайдук же старанно обтер зуба, подивився на нього i так, i сяк, наче примiряючи, куди його тепер вставити, а потiм заховав до гаманця: не пропадать же добру, i аж тодi вже пiшов за Оксеном до мисника.

Довго пирхав-хлюпав водою на закривавлений рот, попросив навiть:

– Хлюпни й на голову, – повернувся до столу, як пiсля святоi купелi: мокре волосся пригладжене, в очах – загадково-задоволений поблиск. – Так отак, знаття, батюшко, пригощають? Бачили тепер, чим оця власть нас годуе?

Гайдучиха знову спробувала вдарити вголос, Гайдук тiльки зиркнув – жiнка злякано затулила долонею рота.

– Що на це скажете, панотче?.. Другу шоку пiдставляти?.. Одного зуба вивалив – нехай i другого вибивае?.. – А що батюшка збентежено мовчав, не знайшовшись вiдразу на вiдповiдь, то Гайдук сам вiдповiв за нього: – Нi, батюшко, тепер одними заповiдями Христовими на ногах не втримаешся! Тепер такi вовчi закони, що другу щоку пiдставиш, то й голову разом з тiею щокою вiдiрвуть. Зуб за зуб, око за око – оце тепер наша заповiдь!.. А отой волоцюга нехай начуваеться! – погрозив Гайдук кулаком у бiк села.

 – Це йому не двадцятий рiк – наганом iз дядька душу витрушувати! В губернiю, в Харкiв пiду, все хазяйство по вiтру пущу, а кари на нього доб’юся!

На цьому й закiнчилося невеселе весiлля. І хоч Оксен, якого трохи мучила совiсть (не заступився ж!), не пускав:

– Та куди ж ви поспiшаете, ще рано! – запрошував до столу, пригощав: – Випийте ж хоч iще по однiй – погладьте собi дорогу! – Гайдук як одрубав:

– Пора! – Бажання помсти осiдлало його, i, здавалося, помри вiн тепер – у домовину не ляже, з могили вигребеться, щоб розквитатись з Ганжею.

Бо такий уже рiд Гайдучий, з дiда-прадiда затятий, сутяжний та непоступний: зачепи – за весь вiк не вiдплачешся. Цим завжди й брали. На цьому й жили. І лихоманили всеньке село з роду в рiд, вiд старого аж до малого.

«Що ж, удасться дядьковi Михайловi поквитатися iз Василем, – дай йому боже здоров’я, – роздумував Оксен, проводжаючи Гайдукiв аж за ворота.