І будуть люди

– Як же ти туди доберешся?

– А я на корабель поступлю. Менi б тiльки до Одеси добратися.

Обличчя у брата зараз таке рiшуче, що сестра й на крихту не сумнiваеться в ньому.

– Мама ж по тобi будуть плакати, – тоненьким голоском каже вона, i вже iй щипае у носi, i сльози навертаються на очi – Тобi ii не жалко, еге?

Та Федько стоiть на своему:

– Тебе б отак бити!

– А ти слухайся тата, вони i не битимуть, – радить сестра.

– Ет, що ти розумiеш на цьому! – вiдповiдае сердито брат та й вiдвертаеться, насупившись, вiд Танi.

На деякий час заходить мовчанка. Потiм Таня обережно торкаеться братового плеча:

– Федь…

– Ну, що?

– Ти ж хоч писатимеш?

Федько довго думае, намагаючись захопити пальцем босоi ноги зелену травицю. Врештi по-дорослому вiдповiдае:

– Та писатиму, куди ж вас подiнеш! – i одразу ж уточняе: – Тобi й мамi, – бо все ще болить спина, яку настьобав тато.

– Ти менi щось погризти принеси, – просить Федько сестру, коли вона йде на обiд.

– А ти?

– Я не пiду!

У брата знову ображено посмикуються губи, очi ховаються пiд похмуро зведеними бровами.

За обiдом тихо, наче хто вмер. Тато сидить насуплений, мама подае на стiл заплакана, сестри принишкли бiля своiх тарiлок, боячись i дихнути. Сьогоднi й борщ – не борщ, i лемiшка – не лемiшка, i хлiб не лiзе до горла.

Врештi тато не витримуе:

– Клич того бузувiра обiдати, – звертаеться вiн до найменшоi дочки, добре знаючи, звiдки прийшла Таня, – та не бiжи так, не бiйся, не охляв пiсля тiеi картоплi!

Федько вовчиськом заходить до хати.

– Хоч лоба перехрести! – гримае тато, коли Федiр прямо з порога суне до столу. Але голос його вже не пощерблений гнiвом, тато уже перегорiв, вiдтанув серцем, вiн тiльки не хоче показати, що йому вже й жалко свого отакого невдалого сина.

Федько пiдростав, наливався силою, як дикий бичок, i тато все частiше у вiдчаi хапався за голову. В сина вже появився ламкий басок, гаряча верхня губа обкидалась темненькими вусиками, а Бог розуму все не давав: як рiс баламутою, так ним i лишився.

В чотирнадцять рокiв мало не провалив голову сусiдовi: поцiлив з рогатки у лоб. У сусiда – гуля, як слива, у Федька – спина, як писанка.

– За вiщо ти його? – допитувалася Таня.

– А що вiн над Миколою знущаеться!.. Ти бачила, як вiн його товче? Я йому ще не так лоба наб’ю!..

Таня мовчить, бо серцем зараз на боцi брата. Сама не раз чула болiсний крик Миколки, якого нещадно шмагав розлючений дядько-сусiд.

– І за вiщо вiн його б’е?.