І будуть люди

Мати, плачучи, тамувала кров, вiн же на всi допити, де дiстав чергову бiду, уперто бурмосив:

– Не знаю…

Верховодив над усiма хлопчаками, збирав iх у ватаги замурзаних, обдертих, войовничих розбишак, якi йшли за своiм отаманом у вогонь i у воду, i не раз приходили сусiди скаржитись панотцевi на його циганкуватого вилупка. Там обнесли не дозрiлi ще яблука; там обтрусили грушу, та так похазяйнували бiсовi дiти, що ви, панотче, тепер i одноi не знайдете; там нарили картоплi, а потiм розвели вогнище та й ну готувати обiд.

І ви не подумайте, батюшко, що картоплi тiеi жалко, Бог з нею, хай iдять, хоч подавляться, але ви подивилися б, де вони ii пекли! Пiд самiсiнькою клунею роздмухали вогнище, як у пеклi. Добре, що нагодився вчасно та залив водою, а то пустили б за вiтром усю Хоролiвку. Ви, батюшко, поговорiть уже з ним, бо я свого чорта вже бив i ще лупцювати пiду.

І тато брав Федора за вухо та й вiв на розмову в комору.

Виходили звiдти обое, як з парнi: червонi, розпаренi. Спершу тато, тремтячими руками застiбаючи поясок, а за ним уже Федько – блiде обличчя затяте, весь насуплений i очi горять, як жарини.

Тетянi жалко було тата, жалко й Федька. Крадькома йшла за братом, знаходила його в отому закутковi, мiж бузиною i терном, обличчям – у травi. Опускалася бiля нього, клала долоню на голову:

– Болить?

Вiн рiзко мотав головою, скидаючи сестрину руку:

– Одчепись!.. Чого тобi треба?..

– Нiчого, – вiдповiдала тоненько сестра, i знову ласкава долонька лягала на його худеньку потилицю – Тебе дуже тато побили?

– Нi, тiльки погладили! – глумливо озиваеться брат i ще раз скида ii руку – Сказано – одчепись!.

. Не треба менi твоiх жалощiв!

Але сестра наче й не чуе його. Свiтлi очi ii вже пiдозрiло блищать, iй бозна-як жалко брата, i легенька ласкава долоня знову лягае на вперту голову, пестить наiжачене волосся.

– І як ото ти можеш мовчати? Я у голос скричала б…

– Бо ти ж – баба, в тебе очi на мокрому, – вже миролюбивiше пояснюе Федько, потiшений ii нелукавою похвалою.

 – А з мене хай шкуру здирають – крику не дiждуться!

Тетяна русалкуе над братом, аж поки вiн зовсiм заспокоюеться. Сидять потiм поруч, плече до плеча, виповненi взаемного довiр’я, розмовляють пошепки, так, наче бояться, що iх хто пiдслухае.

– От дай менi тiльки пiдрости – тiльки вони мене й бачили! – нахваляеться брат.

– Куди ж ти пiдеш? – питае Таня: iй i боязко за брата, а водночас i розбирае цiкавiсть.

– В Америку.