Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Великий, помпезний: весь заднiй фон заставлений прапорами iз свастиками, прапори аж палахкотять од червоного, здаеться, що вони от-от спалахнуть, загоряться, а попереду, в унiформi коричневiй, – Гiтлер. Фюрер iхнiй, вождь усiеi поганi, що ввiрвалася, вдерлася на Євгенову землю. Коричневий мундир, портупея блискуча, сяючi гудзики. І холодне, пиховите обличчя. Із знайомими вусиками, начосом чуприни на лоба низького. Євген з несподiваною для себе цiкавiстю роздивлявся цього, не карикатурного – справжнього Гiтлера, i вiн здався йому ще потворнiшим.

«Наволоч!» – аж задихнувся од ненавистi.

Одвернувся, кивнув похмуро на дверi:

– Староста в себе?

– Тамечки, – охоче вiдповiв черговий. – Тiки ти туди зараз не заходь.

– А то чого?

– Бо вони зараз дуже сердитi… Скублися з отим нiмцем, аж пiр’я летiло.

– З Гайдуком?

– А з ким же iще!

– То вiн i досi там?

– Та нi, вже пiшов… Bони там самi. Тiки ж кажу, що дуже сердитi.

Сердитi?.. Ну, Євгеновi чекати нiколи…

Одчинив, не постукавши, дверi.

– Синашо?.. Заходь!

В дядька й справдi обличчя червоне. І очi ще темнi. Та Євгеновi до того байдуже, Євген iз своiм…

– А чого аж у Харкiв? – спитав недовiрливо дядько. – Хiба в Хоролiвцi аптеки немае… Чи, на крайнiй випадок, у Полтавi?

Євген вiдповiв, що в Хоролiвцi вже пробували… І в Полтавi питали… Сказали, що як е, то тiльки в Харковi.

– І дуже болить?

– Та спасу немае! Всю нiч заснуть не дае… Боюся: не почалася б гангрена…

– Так, дiло серйозне… – Дядько задумався, жуючи кiнчик вуса.

Рецепта у Євгена не було. Та й де ж йому бути, тому рецептовi, коли Євген i хворобу придумав сьогоднi вранцi. По дорозi в управу.

– Тi лiки й без рецепта дають… Я уже знаю.

Дядько якось пильно подивився на Євгена. Спитав:

– Хто ж поiде? Теща чи тесть?

– Грицько згодився з’iздити… Брат… Тож йому й треба довiдку, щоб не чiплялися… Та ще одпустити днiв на п’ять…

– Отож-то й воно, що на п’ять! – сказав з якимось аж докором дядько.

– Так ранiше не болiло ж!

– Ну, гаразд, переговорю з Гайдуком: вiн тепер над усiма нами i цар, i бог. – І вже коли Євген став прощатися, спитав: – Хрестини вже скоро? – І погляд його посвiтлiшав одразу. – Глядiть, щоб добрий був козарлюга!

Євген знiяковiло щось буркнув у вiдповiдь, а дядько, наче оце тiльки згадавши, додав:

– Зачекай! – Бо Євген рушив був уже до порога.