Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

А там люду – яблуковi пiде упасти! Мiськi, сiльськi, старi, молодi, дядьки, тiтки, – все це ворушиться, пропихаеться, штовхае у спину й боки, наступае на ноги, смiеться, вигукуе, лаеться, щосили торгуеться, – шарварок такий, що очманiлий Грицько спершу й забув, за чим вiн сюди прийшов: притискав лишень до грудей клунок та пильнував, щоб не збили з нiг. Бо затопчуть – нiхто й не помiтить.

– Чоботи! Чоботи! Ану, кому чоботи!

– Ось платок!.. Оддаю задарма!..

– Камушкi!.. Камушкi!..

– А вот портсiгари!.. Налетай, скоро не будет!.

.

Вигукують на всi голоси, пхаються з крамом прямо межи очi: бери, не зiвай, а поруч мовчазнi, повнi гордоi зневаги до оцiеi метушнi. Цi стоять непорушно, чекаючи, поки покупець сам на них набiжить. На плечах – пiджак, чи пальто, чи шинеля, а як на головi, то цiла гора картузiв або шапок. Скосить око презирливо, коли запитаеш, почiм, потiм поцiкавиться, наче крiзь зуби чвиркне:

– Купувать чи просто так?

– Та купувати ж!

Знехотя скине з плеча – примiряй.

Крутило-вертiло Грицьком сюди-туди, аж поки й винесло подалi од ворiт.

До рундукiв, що обперiзували ринок з другого боку.

Тут було мов трохи просторiше. Продавцi сидiли рядами, розклавши перед собою хто що принiс, а покупцi ходили уздовж, вибираючи та прицiнюючись.

Видивляючись лампи, пiшов i Грицько. Нi в кого не питав, де така рiч продаеться, – не насмiлювався, Євген строго-настрого наказав про лампу нiкому нi слова, бо ще, гляди, й схоплять, намалював тiльки на паперi, яка вона, лампа: «Як побачиш, то й купиш».

І Грицько нишпорив очима по безкiнечних рядах, де стояло, лежало усе, що тiльки можна було уявити: i книжки, й самовари, i праски, i посуд, i взуття, й iнструмент, а лампи потрiбноi все не було, лампи Грицько так i не побачив, хоч обiйшов усi ряди – нiг пiд собою не чув.

Повернув, розчарований, назад: купити шевського начиння, що замовив Євген, та запальничку, та бензину, та камiнцiв – знав уже, де що лежить, роздивився, i враз аж у груди ударило: прямо пiд ногами, серед металевого мотлоху, лежала цiлiсiнька лампа!

Точнiсiнько така, як ii намалював Євген.

Як вiн ii не помiтив? Щойно ж мимо пройшов!

Грицько потоптавсь-потоптавсь, заворожено дивлячись на лампу, потiм глянув па продавця: повного чоловiка з якимось аж опухлим обличчям. Той уже помiтив, що Грицька щось зацiкавило, – став перекладати свiй крам, щоб його краще було видно, i коли його рука торкнулася лампи, Грицько не втримав:

– Продаете? – І ковтнув слину.