Біль і гнів. Книга 1

Потроху-потроху та й добралися до прилавка, де взуттям торгували. Де стояли й галошi, i валянки, i кирзовi чоботи, а над ними всiма, на полицi окремiй, мов на тронi, – iз хрому блискучого. Не чоботи – казка.

Іван як побачив, так очима i вп’явся.

– А подайте менi он отi… Отi, що найвище…

Про цiну вже й не питае: узяв правий чобiт, роздивляеться, цмока. Що халяви, що передки – дивився й очей не вiдводив би! А що вже пiдошви – зносу не буде! Та ще, мабуть, i з рипом.

– Примiряти можна?

– Купувати збираетесь чи просто так? – крамар недовiрливо.

– Чого б це я так примiряв? Звiсно ж – купувати!

– Тодi примiряйте.

Сiв прямо на пiдлогу Іван («Людоньки, потiснiться!»), скинув свiй чобiт пошвидше – рудий та стоптаний, онучею ногу витер та й узув хромове чудо. Устав i ногою притупнув.

– Ну, як? – питають цiкавi.

– Мов на мене пошитий… Ану сюди лiвий!

Крамар спершу заартачився, та люди, спасибi, пiдтримали: «Дайте, дайте, купуе ж бо чоловiк!.. Як же так: отакi грошi платить, та щоб не примiряти!» – «А як утече, хто тодi грошi платитиме?.

Взувся Іван, стоiть i вже не знае: його це ноги чи не його. До колiн мов його, а вже нижче – наче в пана.

– Aнy розступiться, людоньки, спробую, якi вони на ходу!

Пройшовся гоголем по крамницi, звернувся до Курочки:

– А що, Мефодiю, як новi чоботи?.. Оце ж якби мене Федора зараз побачила – умерла б!

– То що, берете, дядьку, чоботи? – крамар з-за прилавка.

– Я б, чоловiче, i взяв, отакi чоботи та щоб не взяти, та, на бiду, усi грошi вдома залишив. Заховав iх десь так, що вже й до смертi, мабуть, не знайду.

Сiв та й давай роззуватися. Крамар лаеться, люди смiються, а Йвановi хоч би тобi що! Роззувся, чоботи рукавом витер, помилувався востанне та й подав на прилавок:

– Спасибi, чоловiче добрий, що дав хоч трохи поносити!

І, вже з магазину виходячи, все цмокав губами:

– Отаку пару чобiт зносити – i помирати не жалко!

А як на вулицю вийшов, то сказав до Мефодiя:

– Жаль, що грошей нi шеляга немае.

Вернулися до пiдвод. Не встиг Іван розповiсти Ганжi про чоботи, як пролунала команда рушати, i довжелезна валка покотила за мiсто.

Одразу ж за Хоролiвкою розгорнувся степ. Безкiнечний гостинець прорiзав його з краю в край, впирався в обрiй. Нежарке уже сонце свiтило ясно i чисто; зависнувши над гостинцем, воно било прямо в очi, але не слiпило.