Біль і гнів. Книга 1

А там, на площi центральнiй, що перед самим райвиконкомом, пiдвод не менше двохсот. А то, може, й бiльше. Конi iржуть, люди перегукуються – шум, гам, як на ярмарковi. І щойно тарасiвцi знайшли собi мiсце, щойно Ганжа пiшов заявитися, як з-поза возiв до них прискочив райвикiвський пiвник. Молоде, а вже у начальниках: таке важне, що ну! Та заклопотане, заклопотане. В однiй руцi – блокнот, у другiй – олiвець.

– Якого колгоспу?

– «Червоний хлiбороб», – охоче Іван: завжди перший до розмови устряне.

– Чого так пiзно?.

. Хто старший?

– Старший зараз прийде. Тiки ви його не дуже чiпайте.

– А що вiн за цяця така?

– Вiн у нас припадочний. Ще й довiдку таку мае: як кого покалiчить, то щоб не судили. В цьому роцi вже трьом нашим в’язи звернув…

Пiвник те як почув – одразу злиняв. Бiчком-бiчком та до iнших пiдвiд.

– Передайте, щоб нiкуди не розходились! – гукнув лише на прощання.

– Передамо, аякже! – Іван йому весело.

Аж ось i Ганжа:

– Скоро будемо рушати.

– Не казали – куди?

– Не казали.

Сказали тiльки, що скоро.

Оте «скоро» тривало аж до обiду. Іван нудьгував-нудьгував та й одпросився в Ганжi до магазину.

– Ідiть, тiльки не надовго.

– Та я – одна нога тут, а друга там!

За Йваном ув’язався i Курочка. Павло теж був полiз: «І я, дядьку, з вами», та Йван не схотiв його брати: ще, дурне, десь загубиться. Протасiй же навiть не поворухнувся: шапку на очi, шинельку на вуха – спить, як зарiзаний.

Вибрали магазин щонайбiльший. А там прилавкiв, а там крамарiв – i не порахувати! Те продають, те приймають, до того всмiхаються, а од кого й огризаються.

А як же, на те i торгiвля. А народу, народу! Приходько iз Курочкою спершу збоку дивилися, за чим люди душаться, а потiм не витримали: попхалися й собi. Іван од прилавка крайнього як почав – усi обiйшов. Цiкаво все ж таки подивитися, що люди купують. Спершу так приглядався, а потiм став i собi прицiнюватись.

– А подайте он те… А дiстаньте оте… – І вже на мiстечкову жiноту, що тисла з усiх бокiв, щораз смiливiше погукував: – Дамочки, пустiть-но мене! Я командировочний!

Вiзьме, подивиться, понюхае навiть i, назад повертаючи, обов’язково поцiкавиться:

– А чого так дорого?

– Вас не спитали, як цiну назначали! – сердито крамар чи крамарка.

– І даремно не питали, – не лiз до кишенi за словом Іван. – Крам випускають для кого: для нас чи для коней? От нас i треба спитати, по скiльки ми згоднi за нього платити. Бо вiзьмемо й не купимо.