Біль і гнів. Книга 1

Лiг i ратицi набiк одкинув… Понiс потiм моргулю на головi, як добру балабуху…

Батько Мокрини другого дня як вийшов, як глянув на стовп – давай дочку лаяти. Що, додому вернувшись, ворота за собою не зачинила. «Не iнакше, бугай колгоспний погостював – стовп геть набiк звернув…»

– Ну, а Мокрина? – допитуеться Курочка: вiн аж захлинаеться смiхом.

– Та й Мокрина туди ж: вийшов через тиждень на вулицю в мiй бiк i не гляне.

Курочка знову зайшовся. А Протасiй мов i не слухав. Сидить з непорушним, аж сонним обличчям, i на чавуннiй його головешцi воронячим гнiздом стирчить ота шапка, що вiн ii принiс ще з iмперiалiстичноi.

Де тiльки вона не бувала, якими вiтрами ii не шарпало, якими дощами не прало – уже й на шапку не схожа, а от не скида чоловiк! І шинелька на ньому та ж сама, тiльки тепер уже й на шинелю не схожа – скорiше пiджак: пiдрiзав ii Протасiй аж двiчi, викидаючи обтрiпанi поли, – теж завжди надiвае в дорогу.

Сидить Протасiй, байдужий, а Курочка, вибулькотавшись смiхом, знов пристае до Івана:

– То пiсля Мокрини ти бiльше й залицятись нi до кого не пробував? – i маленькi, кругленькi очицi його готовi щомитi пирснути смiхом.

– Чого ж, залицявся, – вiдповiдае охоче Іван, – тiльки з того знову ж нiчого не вийшло. Одного разу собацюра ледь ноги не одгриз, а другого – гусак защипав мало не до смертi…

– Гусак?

– Та гусак, яка ж iще личина! Думаеш, як птиця, то й щипатися не вмiе? Хвата, як обценьками!..

І знову заливаеться Курочка.

– А з Федорою ж як? – допитуеться весело.

– З Федорою вже добрi люди звели. А то отак i помер би старим парубком. Та й то: чи таке то уже щастя? Живеш собi паном, горя не знаеш, так нi ж – шукаеш на шию хомут! А як хто над тобою iзмилуеться та хомут отой перехопить, так ти замiсть того, щоб танцювати, мерщiй у петлю… Або за ножаку – та й рiзатись…

– А так, а так, – притакував Курочка. – Оце ти в самiсiньку точку попав.

– В точку не в точку, а так воно i е… От у мене, для прикладу… Федора – людина мов як людина, й по хазяйству, i коло дiтей.

Поки якась вiжка пiд хвiст не пiдладиться. А тодi пиши вже пропало. Як що надумаеться, то хоч ти ii перерiж – по-своему зробить!

– А так, а так… Точнiсiнько така i моя.

– Що твоя! З твоею ще можна жити та Боговi дякувати. А от з моею тигрою спробуй окрiп щодня сьорбати. Пробi кричатимеш, поки й охрипнеш…

Отак слово по слову, та й незчулися, як укотили в Хоролiвку. Розбрелись по пiдводах, i – но! – аж до центру.