Біль і гнів. Книга 1

– Ви мене кликали, Володимире Васильовичу?

Твердохлiб у його бiк навiть не глянув.

– То менi, мо’, пiзнiше зайти?

Твердохлiб мов i не чув. Наче й не стояла поруч людина – так щось, мiсце пусте. Повернувся до стайнi, гукнув iздового Якима. Той, ще сердитий на Твердохлiба, не вибiг на оклик, а лише виставив голову.

– Запрягай!

Колись, на початку головування, мотався Твердохлiб на двох на своiх. Де пiшаницею, де на попутнiй пiдводi – встигав протягом дня побувати усюди. Прибивався додому опiвночi – хоч у перевесло в’яжи.

Їв не iв – падав одразу ж у лiжко, одкидав натоптанi ноги. Почорнiв, схуд, як гончак, i Маруся не встигала вшивати штани, що метлялися на всохлiй сiдницi, як обвисла ганчiрка.

– Ти хоч би себе пожалiв! – плакалася Володьчина жiнка. – Перевiвся на мощi – страшно й глянути!

Але Володька не жалiв нi себе, нi людей. Чарiвною зiркою горiв на обрii соцiалiзм, i вiн ладен був покласти пiвсела, аби лишень пошвидше добратися до нього. Ще рiк, од сили – два, здавалось Володьцi, i вони ввiйдуть у свiт Братерства, Рiвностi, Щастя.

Та минали рiк за роком, а жадане царство все ще лишалось на обрii.

Тодi Твердохлiб осiдлав коня. Може б, так швидко й не зважився, коли б у тридцять третьому, саме коли дозрiвали хлiба, не застукав у полi одного з торбою й ножицями. Тодi iх розвелося достобiса, отих стригунiв, i Володька воював iз ними не на життя, а на смерть: одбирав торби й ножицi, штрафував, а попадалися вдруге – оддавав без жалю до суду.

Цей, мабуть, був iз битих: щоб нiхто не впiзнав, навiсив на морду ганчiрку.

Встиг настригти пiвторби колоскiв, i Володька уже був пiдкрався до нього, та зашелестiв необережно пшеницею. Стригун, побачивши Володьку, стрибонув, наче заець, закинув торбу за плечi i таким шаленим галопом ушкварив по полю, що якби Твердохлiб мав рушницю, то не встиг би й прицiлитись – щойно був поруч i вже аж он де!

«Стiй!» – закричав гнiвно Володька.

Стригун ушкварив ще дужче. Торба пiдскакувала у нього на плечах, била по шиi, i Володька, вкiнець розлютившись, кинувся слiдом.

На той час Твердохлiб бiгав нiвроку: зайця мiг би спiймати. А тут iще й колгоспний хлiб – майже пiвторби – спливав з-пiд носа. Однак i стригун попався iз тих, що обганяв запросто зайцiв: як Твердохлiб не натискав, а вiдстань мiж ними не зменшувалась.

Отодi й сiв Твердохлiб на коня.

Сiдлали йому жеребця, бо iншим коням i так вистачало роботи, а цей тiльки даром ясла гриз та iржав од сили дурноi.