Біль і гнів. Книга 1

Спершу жеребець не хотiв скорятись Володьцi – скидав на землю. Одного разу як хряснув, то Володька й очi пiд лоба пустив. Дехто подумав, що вiн хоч пiсля цього од клятоi тварини одступиться, але не такий був Володька, щоб так одразу здатися: полежав-полежав та й знову сiв на жеребця.

У тридцять восьмому пересiв Твердохлiб уже на бричку. Не те, що важко стало верхом, а незручно. Хай об’iзник чи бригадир – тим i Бог велiв гуцикати верхи, а то ж голова колгоспу. Вже i в районi почали кепкувати iз нього, здебiльшого тi, що приiжджали на бричках та на дрожках.

Тож Твердохлiб i вирiшив утерти всiм носа: замовив пiд парокiнний виiзд фаетон. На високих ресорах, з м’яким сидiнням, з металевими пiднiжками. А на колесах – шини. Та не залiзнi – гумовi, iде – наче в колисцi погойдуеться.

Чи то од iзди на бричцi, чи од того, що настало спокiйнiше життя, а може, пiдiйшли уже й роки, тiльки за останнiй час Твердохлiб розповнiв, роздався в плечах i у поясi, а худе колись обличчя пiшло обручем. І першi жировi складочки появилися на шиi, лягли на твердий, наче панцир, комiр незмiнноi «сталiнки».

Боячись, що голова так i поiде, комiрник спробував ще раз звернути на себе увагу Твердохлiба:

– Так я потiм зайду, Володимире Васильовичу?

Але марно вiн чекав хоч слова у вiдповiдь. Дивлячись мимо комiрника, Твердохлiб сiв у бричку, наказав:

– У поле!

У поле вело двi дороги: одна спускалася донизу, через село, друга повертала праворуч, до кладовища. Хоч другою й ближче, однак Твердохлiб не любив нею iздити.

Тож злопам’ятний Яким повернув саме на неi. Твердохлiб помiтив це лише тодi, коли вже було пiзно завертати: кладовище – ось воно, поряд!

Нiщо так не розповiсть про iсторiю села, як його кладовище. Розкритою книгою лежить воно перед очима кожного, хто мае очi i вмiе дивитися. Про все розповiсть, розкрие усi таемницi. Як люди жили i як помирали. Хто ходив у багатствi, а кого iли злиднi. Кого любили, кого ненавидiли, а до кого були i байдужими. Який рiк був щасливий, а який – нi. Про все розповiсть вiчна ця книга, i не шукайте на ii сторiнках жодного слова неправди.

Кладовище Тарасiвки теж вело лiк iсторii. З давнiх-давен, од того судного дня, коли ховали першого Тараса, аж до нашого часу. Кожен рiк, вiдходячи в небуття, лишав по собi зарубки – могили. Коли одну, коли двi, а коли й бiльше. Он отой жодноi не полишив: махнув, лагiдний, рукою – живiть собi всi та не згадуйте лихом! А той сипонув, наче маком.

Викосило тодi майже половину Тарасiвки.