Біль і гнів. Книга 1

Іван за картуз та з хати. І вже, вибiгаючи в сiни, почув, як найменший спитав:

– Тато до кишкунця побiгли?

А горiли б ви iз своiм кишкунцем!

І то ж кажiть пiсля цього, що немае нечистоi сили на свiтi! Вiн же, Іван, можна сказати, на свинях зуби проiв, вiк звiкував помiж ними. То щоб йому не розiбратися, що й до чого. А от же пiдлiзла нечиста сила пiд руку, ввела в оману! Вибирав кабанчика, з усiх бокiв обмацував, до реберця добирався до кожного, Христом-Богом мiг би заприсягтися: обiйдiть увесь ярмарок – не знайдете кращого, а принiс на пiдводу – сусiд i очi витрiщив:

– Здоров був, Іване; а нащо тобi кишкунець?

І тут наче полуда спала з Іванових очей: кишкунець! Та такий, що й додивлятись не треба!

Кинувся нещасний Іван шукати дядька, що йому нечисту силу пiдсунув, а того й слiд прохолов.

Так i поiхав додому з пiдкидьком. Вже перед Тарасiвкою сусiд, який всю дорогу мовчав, повернув до зажуреного Івана вусате обличчя:

– Ото, Іване, як зайдете у двiр, то гукнiть одразу Миколу: «Оце бачиш, сину, який кишкунець.

Пiв ярмарку оббiгав, поки дiстав…»

Іван мов води в рота набрав. Знав: смiятиметься iз нього тепер уся Тарасiвка. Помре, забудуть, де вiн i лежатиме, а кишкунця пам’ятатимуть.

І не витримав Іван: добравшись додому, пожбурив анахтемську тварюку в саж, а сам зашився на город, помiж огудиння. Дiстав пляшку «Московськоi», що вiз обмити покупку, та й став запечалену душу кропити. Хилив iз пляшки, заiдав огiрками, слухав, як його на всi боки батькуе Федора.

Встигла, видать, заглянути до сажу, роздивитись, який подарунок привiз iй Іван. Слухав i скрушно хитав головою: «Ти, Федоро, хоч кричиш… тобi легше, Федоро… А я мовчу… Мовчу, Федоро, мовчу…»

– Тату, йдiть дообiдувати!

Микола. Двое найстарших уже в армii, тепер цього черга пiдходить: на весну лоба забриють. Стоiть, свiтить очима: ясними, веселими – вилитий тато. Ще й татiв язик: ти йому слово, вiн тобi – десять.

– Кишкунця вже провiдали?

Е, нi, не дiждешся, сину, осiдлать татуся! Покаталися – годi!

– Провiдував, чом не провiдати.

– То й що ви з ним робити збираетесь?

– Як що? – вдае iз себе здивованого Йван. – Ти ж в армiю йдеш?

– Ну, йду, – не розумiв, куди гне тато, син.

– У кавалерiю?

– А куди ж!..

– От i вигодуем тобi жеребця. Осiдлаемо, загнуздаемо – прямо в армiю на ньому й поскачеш!

– А як не приймуть? – смiеться вже й син.

– Приймуть.