Біль і гнів. Книга 1

І куди воно отой час летить? Котиться, мов iз гiрки…

Дехто попрямуе додому, а дехто й на крамницю оком накине. Та й скаже до кума здивовано:

– Ти диви, одчинена! – мов би вона у недiлю мала бути зачиненою.

– А таки й справдi одчинена! – своею чергою здивуеться кум. – Mo’, що привезли?.. Крамнину, альбо й на чоботи…

– А у вас хiба немае чобiт?

– Та катма ж… На халяви доп’яв, а на передки немае. Хоч розiпнись – не дiстанеш!

– І куди воно шкiра дiваеться?.. То, мо’, куме, заглянемо?

– Та мона й заглянути… Чого ж не заглянути, як одчинено.

Зайдуть. Постоять, роздивляючись вивченi на пам’ять полицi. Запитають у крамаря, чи не привiз на передки. Не дуже й засмутяться, коли той вiдповiсть, що раз на полицях немае, то не привiз, нащо його й питати!

– Ото, вже й спитати не можна!

– А не можна! Думаете, не знаю, чого питаете?

– А чого?

– Кожне про те тiльки й дума, що крамар щось пiд прилавок приховуе, своiм з-пiд поли роздае. Подивилися б краще, що крамаревi на базi дають!

– Та ми хiба що… Ми просто так… От кум без чобiт, то ми й поцiкавились.

– Ото ж то й воно, що просто так… Один просто так, другий просто так – до вечора й дихати не захочеш!

Куми вже й замовкнуть. Помнуться, потруться та й куплять пiвлiтру. Бо раз уже зайшли та людинi голову морочили, то воно якось i незручно з порожнiми руками покидати крамницю. Невдобно.

І вже по дорозi додому запитае кум кума:

– І чого б ото крамаревi казитися?

– Не було б чого, то й не казився б.

– І то правда.

Отак по одному, по двое та й розiйдуться по хатах.

Та й сядуть до столу. Хто iз чаркою, а хто й без чарки. Як сiв Іван Приходько. Що iншого разу й хильнув би, а сьогоднi про чарку й заiкатись боiться: прошпетився перед Федорою. А вона, бiсова жiнка, ще й доливае за шкiру окропом:

– Кишкунця вже провiдував?

І анахтемськi дiти, що облiпили стiл, хто в кулак, хто в рукав: чмих-чмих iз тата дурного.

Не витримав – полiз iз-за столу.

– Тату, куди ж ви?

Це – старший, Микола. Вимахав – вищий од тата.

Минулоi недiлi збирався на ярмарок – купувати кабанчика, а Іван його й не пустив: ану ж, привезе не такого як слiд. Загодованого або, не доведи Господи, кишкунця. Вирiшив iхати сам…

Краще й не iздив би!

– Мамо, а чого тато не обiдають?

Це найменший. Не розумiе нiчого чи теж iз батька кепкуе? В людей дiти як дiти, а цi так i зирять, як би рiдного тата на кпини узяти.

– Їжте, не зважайте на тата! – сердито Федора. – Тато за кишкунцем душу сушить.