Втікачі

Вiн вийняв iз внутрiшньоi кишенi пiджака паспорт, який завжди носив з собою (мав фобiю: боявся, що його зiб’е машина, отож, щоби родичi не шукали по моргах, не розлучався з цим документом) i дав iй.

Вона розкрила паспорт i щиро розсмiялась. Йому теж стало весело.

– Що? – Вiктор Андрiйович не розумiв причину ii смiху, а, головне, – такоi непiдробноi i непiдкупноi щиростi.

Вона, продовжуючи усмiхатись, порпалась у сумцi. Надибавши паспорт, простягнула його незнайомцевi.

Тепер була його черга смiятись, але вийшло все якось сумно.

Вона вихопила поглядом його питво i iжу й собi замовила теж п’ятдесят грамiв коньяку, каву i тiстечко. Вiн спробував заплатити за неi, але вона вiдмовилась.

– За нас, Свiтлано!

– За нас, Вiкторе!

Дощ так само несподiвано вщух, як i розпочався. Розмова в них явно не клеiлась, i Свiтлана сказала, що iй час iти. Вiн простягнув iй вiзитку, i вона невесело усмiхнулась:

– Психiатр… Чесно кажучи, коли я зайшла сюди i побачила вас, то подумала, що вам потрiбна допомога.

– Психiатрична?

– Ну, може, не психiатрична, а психологiчна, чи як там це називаеться.

– Кожному психiатровi потрiбна допомога, як i будь-якiй нормальнiй людинi, – видав вiн чужий афоризм, викликавши в неi знову сумну посмiшку на обличчi.

– При нагодi зателефоную, – пообiцяла вона.

– Так завжди кажуть тi, хто i не збираеться телефонувати, – зауважив вiн.

– Ну, чому ж?

– Доведено психiатрiею, – i вони разом розсмiялися, знаходячи поглядом одне в одному щось кохане i неповторне. Але ця мить була занадто короткою.

Свiтлана нерiшуче попрощалася i так само нерiшуче пiшла. Вiн розумiв, що мае зараз щось зробити, але не затримав ii.

Аби не випробовувати долю, упiймав таксi. З’ясувалося, що мешкав мало не поруч. Ось так можна було прожити мало не все життя i не знати, що недалеко е мiсцина, яка тобi подобаеться.

Коли Вiктор Андрiйович зайшов у квартиру, дружина й донька накривали на стiл. Вони здивувалися, бо не сподiвалися, що вiн так рано з’явиться вдома. Аби iм не заважати, вiн пiшов у спальню i втупився в газети. Знаходив знайомi букви, але прочитане не лiзло до голови. Ненавидiв своi днi народження, бо тодi тебе всi любили, точнiше, вдавали, що люблять, хоча насправдi це було не так, адже в iншi днi вiн цiеi любовi вiд цих же людей не вiдчував.