Інтуїція

Мабуть, менi було занадто добре, бо якось мимоволi я перевернувся на iнший бiк i з жалем, крiзь сон, зрозумiв, що краще б я цього не робив: золоте дитинство промайнуло, i щось важке i тривожне притиснуло мене. Поволi сон випаровувався. Страшенно хотiлося пити, а ще – в туалет. Десь iз глибин пам’ятi я вичавив iз себе, що давалося взнаки вчорашне святкування черговоi рiчницi незалежностi Украiни.

Я розплющив очi – i нiчого не побачив. Дивно, але жах не охопив мене, хоча першою була думка, що я вслiп. Проте доволi швидко очi призвичаiлися до темряви i я – швидше iнтуiтивно, нiж насправдi,– почав розумiти, де знаходжусь.

Нiби я лежу на нарах, i навколо мене теж нари, на яких знаходяться люди. Нiби я в камерi й явно чую хропiння цих людей.

Менi стало лячно вiд того, що я подумав: «Невже я потрапив до медвитверезника?» Справедливiше було б сказати: мене злякала не сама думка про те, що я потрапив до медвитверезника. Вiд тюрми, та вiд суми, та вiд наслiдкiв надмiрного зловживання алкоголем зарiкатися не слiд.

Страшнiше було те, що з глибини пам’ятi я викопирсав думку: менi завтра треба пiдписувати до друку свiжий номер газети, а матерiалiв на добрих три сторiнки ще немае.

3

Думки снували одна за одною, але я не змiг пригадати, де i з ким так напився, що потрапив до медвитверезника.

Несподiвано менi стало весело. Безпричинний смiх виривався з моiх грудей, i я ледве стримувався, щоб не розреготатися на весь голос. Менi вже не було соромно, а стало навiть цiкаво потрапити в незвичне для себе середовище: зможу потiм описати все це в якiйсь iз своiх книжок.

Та коли менi прийшла до голови думка, що з цього скрутного становища треба все-таки виплутуватися, – смiх так само швидко зник, як i з’явився.

Я ще декiлька разiв перевернувся з боку на бiк, забувши про питво i туалет, але затуманений мозок не давав можливостi пригадати вчорашнiй день.

Раптом у вухах почала звучати якась до болю знайома мелодiя, i самi народжувались, а чи виринали з глибин пам’ятi слова: «Божевiльна Украiна.

Може, вiльна? Боже, вiльна!» А далi мелодiя звучала сама, i я, хоч як не силкувався, не змiг пiдiбрати чи згадати слова.

Мелодiя у вухах несподiвано обiрвалась, i через хвильку я вiдчув, як рiзко в мене заболiла голова. Бiль лiз через очницi, вуха, нiздрi, рот. Хотiлося стиснути руками голову, вичавити з неi все до крапельки, викинути ii, як непотрiб, але руки не слухалися, нiби приклеiлися до тiла, й годi було поворухнути хоча б одним пальцем.