Вітіко

Нагорi в одному вiкнi замку стояв епископ Здик, поряд iз ним священик Даниiл, абат iз Бржевнова та iншi. В усiх вiкнах тиснулися люди. Там можна було побачити й чимало вродливих жiнок. Дiвчата та жiнки з простолюду стояли на подвiр’i. Лунали радiснi вигуки, вряди-годи вигукували iм’я нового князя, бажали йому щастя i благословили його. З одних дверей на подвiр’я вийшов старий Болемiл. Навколо нього купчилося чимало молодих хлопцiв, якi скидалися на його синiв та онукiв, в отакому супроводi вiн i пiшов до брами.

На Вiтiко нiхто не звертав уваги. Зi своiм священиком вiн iшов уздовж муру до виходу. Звiдти вiн заквапився до мiста. По дорозi йому траплялися люди, якi спiшили у Вишеград. Іншi люди йшли або iхали верхи пiсля заiзду в мiсто. Вiтiко ще раз побачив епископа Сильвестра, що зi своiми священиками повiльно йшов до Праги. Вiтiко в гуртi кiлькох людей проминув його.

Дiйшовши до заiзду, Вiтiко розпрощався зi священиком, який супроводив його, подякував йому й попросив сказати превелебному епископовi Сильвестру, що вiн уже не може зайти до нього, бо повинен негайно iхати до хворого князя.

Священик пiшов, i Вiтiко зайшов до заiзду. Там оглянув коня, попросив щось поiсти, а коли i вiн, i кiнь покрiпилися, знову накинув шубу на свiй шкiряний обладунок, загорнув ноги, взяв дротик, сiв верхи i виiхав iз мiста.

Вiтiко iхав на пiвнiч, наближаючись широкою дугою до замку Гости. Вiн дозволяв собi зупинятися тiльки для того, щоб кiнь мiг поiсти та вiдпочити.

Перепочинки на нiч робив лише такi короткi, якi давали йому змогу робити знання дороги i пора року. Дев’ятого дня мiсяця лютого вiн добувся до Гости i одразу пiшов до князя.

– Ти привiз новини? – запитав князь.

– Так, – вiдповiв Вiтiко. – Четвертого дня мiсяця лютого на велелюдному з’iздi у Вишеградi, де були присутнi багато високих i низьких панiв обох земель, князем Богемii i Моравii обрано в разi твоеi смертi Владислава, сина твого покiйного брата Владислава.

– Вiд кого ти маеш цю звiстку? – запитав князь.

– Вiд себе, – вiдповiв Вiтiко, – я був присутнiй на з’iздi.

– Ти був присутнiй на з’iздi? – здивувався князь. – Як таке стало можливим?

– Я попросив превелебного епископа Сильвестра посприяти, щоб мене вислухали, – пояснив Вiтiко. – Вони вислухали мене i пустили на з’iзд.

– Менi шкода тебе, мiй сину, бо я довго не житиму, – зiтхнув князь.