Вітіко

Бiльшiсть присутнiх ладналися покинути залу.

Здик пiдiйшов до епископа Сильвестра, поклав йому обидвi руки на плечi, глянув йому в обличчя й заговорив:

– Мiй батьку й товаришу, з яким я в Єрусалимi молився на Гробi Господньому, тут немае нiякого грiха. Тут радше помилився Собеслав, що думав тiльки про своiх дiтей. Наш обранець урятуе краiну вiд занепаду, i прикро розчаруються тi, хто пов’язуе з ним легковажнi та егоiстичнi сподiвання.

Сильвестр витер полою сльози i проказав:

– Мiй сину, це все-таки грiх.

Навiть коли милосердя Господне поведе через вашого обранця краiну на вершину спасiння, кара все-таки спаде на голови кривоприсяжникiв.

– Станеться те, що мае статися, – вiдказав Здик, – а кожен може бути покараний тiльки за те, де вiн прогрiшив.

– Таж так, – кивнув головою Сильвестр i пiдвiвся, щоб вийти з зали. Чимало священикiв обступили його i провели до дверей.

Вiтiко пiдвiвся й вийшов крiзь дверi, в якi був заходив, у передпокiй. Там вiн таки побачив священика, що привiв його в залу i чекав тепер.

Далi вони пiшли разом.

Вони вже йшли по коридору, як iз бiчного хiдника вийшов епископ Сильвестр зi своiми священиками. Вiтiко вiдступив i хотiв пропустити старого. Але епископ зупинився коло юнака i сказав:

– Моя добра i люба дитино, iдь до князя й повiдом йому, що тут сталося, i скажи йому, що я позбувся всiх посад i невдовзi приiду.

Сказавши, епископ зробив пальцями знак, немов благословивши, i пiшов зi своiми священиками далi. Вiтiко зi своiм проводирем iшов за ним трохи позаду.

На подвiр’i, куди вони вийшли, вже зiбралося чимало людей. Люди стояли майже впритул одне до одного. Почасти вони прийшли з мiста, а почасти повиходили з замкових примiщень. Посеред двору сидiв верхи на конi Начерат у бiлих шатах, його обступили друзi та iншi люди, бажаючи йому щастя. Син Начерата в розкiшному вбраннi сидiв на конi поряд iз батьком. Там були Велислав, Каста, Смiл з обома синами, вiйськовий проводир Бен, а також чимало слуг, якi тримали коней для своiх панiв, i багато хто вже сiдав верхи.

Вiд брами крiзь юрбу, сидячи верхи на бiлому конi, до Начерата пропихався молодий i гарний, вбраний у каштановi шати чорнявий Одолен, син Стрижа. Були там i русявий Дрслав, чорноволосий Богдан, гiнкий Пржедбор, Мiлота, Немой, Юрик, Бартоломеус, а червона пiр’iна Домаслава височiла над головами решти вершникiв. Русявий, вбраний у зелене, Кохан верхи на чорному конi шукав собi дороги крiзь юрбу до брами, за ним iхав Мiлгост.