Вітіко

Коли всi сiли, Здик говорив далi:

– Я, Здик, епископ Оломоуцький, перший голова цих високих зборiв, прошу пiдвестися зi своiх мiсць усiх, хто вважае, що пiсля смертi нашого славетного князя Собеслава князем Богемii i Моравii мае стати Владислав, син ясновельможного покiйного князя Владислава!

Начерат пiдвiвся зi свого мiсця, за ним Зната, старий Мiлота, Ктибор, пiдвелася вся молодь, вставало дедалi бiльше людей, навiть священики, аж поки нарештi майже всi збори стояли коло своiх мiсць.

Здик тепер крикнув ще гучнiшим голосом:

– Про випадок смертi князя Собеслава пани Богемii i Моравii обрали князем наших земель Владислава, сина останнього померлого князя Владислава! Про цей вибiр запишуть на пергаментi.

Усi радiли, аж тремтiла зала i здригалося повiтря. Минуло чимало часу, i тiльки тодi можна було розчути окремi крики:

– Тепер усе скiнчилося щасливо! У краiнi тепер знову щастя! Нарештi ми вирiшили! Тепер усе добре!

Здик подав знак, що хоче говорити. Коли пiсля великих зусиль залу нарештi трохи вгамували, вiн повiдомив:

– Тепер я доручаю вiдправити посланця до обраного, що перебувае тепер у Вiднi, а також посланця, який повiдомить князя Собеслава про те, що сталося.

Пiдвiвся й заговорив Начерат:

– Я думаю, що це доручення добре, пошлiмо вiсника до Владислава, i я пропоную, щоб ми за три днi зiбралися на раду щодо послання до Собеслава.

– За три днi до Собеслава! За три днi до Собеслава! – кричали майже всi.

Знову лунали радiснi вигуки.

Єпископ Сильвестр вийшов на вiдкритий простiр, пiдняв руки вгору й помахав ними на знак, що хоче говорити.

– Єпископ промовлятиме! Єпископ промовлятиме! – лунали численнi голоси.

Коли запанувала тиша, епископ Сильвестр заговорив гучним голосом:

– Я Сильвестр, обраний епископ Празький, як найвищий духовний пастир Богемii заперечую цей вибiр. Вiн нечинний i грiховний перед триединим Богом. Якщо святий Адальберт, що править нам за взiрець, вiдмовився вiд своеi посади, бо не мiг вiдповiдати за те, що його пiдданi не зреклися поганських звичаiв, то i я не можу вiдповiдати за те, що довiренi менi люди доброхiть i з радiстю порушили заповiдь Господню, i зрiкаюся своеi посади.

Пiсля цих слiв знявся несамовитий лемент. Єпископ iз похиленою головою пiшов на свое мiсце й сiв.