Вітіко

Чому той чоловiк не зберiг краще свое iм’я i чому я не повинен мати змоги шукати i знищувати лихого сусiду, що завдае мук i погрожуе, в його краiнi i чому я не можу нести в серце чужих народiв iм’я мого проводиря, щоб його шанували й боялися?

– Ми зi славою понесемо iм’я нашого народу в найдальшi краiни, – мовив Вiтiко.

– Що ж, якщо ти нестимеш корогву, тодi ми всi, що тут е, пiдемо з тобою в будь-яке вiйсько володаря! – вигукнув червоний вершник.

– Я не нестиму корогви, – заперечив Вiтiко, – який-небудь славетний князь Богемii сам скаже, кому ii нести.

– Може, твiй Собеслав? – запитав червоний вершник.

– Може, Собеслав, а може, той, хто буде пiсля нього, – вiдказав Вiтiко.

– Чому вiн випустив короля Лотара, коли оточив i розбив його пiд Хлумецом, i задовольнився тим, що лишився князем Богемii?

– Вiн знае, – вiдповiв Вiтiко, – i знае, чому обстоюе нiмцiв, але це не завадить йому колись зi славою повести наш народ за кордон.

– Тож ти iдеш не з краiни царицi Савськоi чи краiни Офiр, а належиш, як чую з твоiх слiв, до нашого народу, – виснував червоний вершник.

– Ти ж бачиш, що я iду на пiвнiч, отже, приiхав iз пiвдня, – вiдповiв Вiтiко.

– Ми всi iдемо з тобою на пiвнiч, отже, приiхали з пiвдня, – пожартував червоний вершник.

– Таж так, – погодився Вiтiко. – Лишаеться тiльки питання, хто здаля, а хто зблизька.

– Тож ти, мабуть, мандруеш iз лiсу, де ростуть ялицi та журавлина, – мовив червоний вершник.

– Ялицi, журавлина та iнше, – пiдтвердив Вiтiко, – i там е багато мiсць, де невибагливий чоловiк може спорудити добрий лiсовий замок.

– Та вони там такi невибагливi, що iх i жаби задовольняють, – усмiхнувся червоний вершник.

– Їм досить i жаб, i в цьому е перевага, – мовив Вiтiко.

Почувши цi слова, червоний вершник напiвобернувся на конi й гукнув своiм товаришам:

– А що, друзi, якби ми коли-небудь поiхали на лови в пiвденнi лiси нашоi краiни, звiдки тече гарна Влтава, бо ось шкiряний каже, що там було б не так уже й погано?

– Якщо вовки, ведмедi та оленi взимку там не замерзають, то вам цього було б досить! – гукнув вродливий юнак, якого червоний вершник назвав сином Начерата.

– І ми зi списами в руках та в мiцних чоботях на ногах пiдемо через камiння, болота i плутане корiння, – крикнув той, кого червоний вершник назвав Велиславом.