Вітіко

– Хтозна, чи вiдбувалися там коли-небудь лови так, як вимагають приписи, – крикнув Одолен збоку вiд Вiтiко, – а якщо ми будемо першi, хто запровадить там справжнi лови, нас чекае слава, i тим бiльша слава, що бiльше труднощiв нам доведеться подолати. Перемога справжня тiльки тодi, коли перекидають гори, щоб дiстатися до ворога.

– Та ти рiчку вип’еш, щоб дiстатися до нього! – засмiявся червоний вершник.

– Це було б надто повiльно, – заперечив Одолен, – я кинуся з нашими людьми в рiчку й перепливу на той бiк.

– Ми пiдемо туди, – крикнув той, кого червоний вершник назвав Беном, – бо ще не були там!

– А корiння i трави ми, звичайно, знайдемо, щоб мати приправи, коли будемо змушенi пекти на вечерю борсука, – гукнув той, кого назвали Кастою.

– А ведмежi шкури привеземо жiнкам i дiвчатам, щоб мали м’якенькi укривала! – крикнув котрийсь син Смiла.

– Еге ж, твоiй матерi, щоб ноги зiгрiла, – кинув Велислав.

– Коли-небудь ми поiдемо туди, – крикнув червоний вершник, – але день ще не можемо обрати, бо хтозна, що ми там знайдемо i чого зазнаемо, а старий Космас уже не живе, щоб латиною дорiкати нам за нашi звичаi i вихваляти давнi часи.

– Поiдемо! – гукнув чийсь голос.

– Атож, поiдемо! – гукнув ще хтось.

– Авжеж! – гукнув третiй.

– А нашi звичаi – справжнi чистi бiлi ягнятка супроти вовкiв, якими були тi звичаi давнiше, – сказав червоний вершник, знову повертаючись на конi обличчям уперед. – Якби старий Космас не мав уже вiсiмдесятьох рокiв, коли записав на багатьох пергаментах дii нашого народу, то б побачив, якими були тi давнi: вони були лихi, а ми тепер добрi.

А ти, шкiряний лицарю, вже чув про два великi роди нашоi краiни, якi були такi великi, що не було бiльших вiд них i навряд чи буде коли-небудь бiльший?

– Я чув про багато родiв цiеi краiни, – вiдповiв Вiтiко, – i не знаю, кого ти маеш на увазi.

– Тож слухай, – почав розповiдати червоний вершник, – був колись у краiнi чоловiк, що жив у замку Лiбiц i мав синiв та доньок i володiв землями, якi тягнулися впоперек князiвства.

Звали його Славник. Перед ним уже було багато Славникiв. Коли вiд спасiння свiту ще не почався тисячний рiк, один його син, що звався Войтех, був епископом Праги. Вiн був другим у низцi епископiв i прибрав собi iм’я Адальберт. Космас вихваляв його i написав про нього на пергаментi, що вiн був високого роду, мав гарну статуру, був привiтним у спiлкуваннi, дотепним у життi i його всi любили.