Вітіко

Водночас тi, хто загрозливо ставав проти Вiтiко, повернули своiх коней, i всi зрушили та посунулись, немов щоб дати йому мiсце i по-дружньому прийняти його.

Вiтiко вклав меча в пiхви i повiльно поiхав помiж ними. Аж тут утворилась вуличка аж до червоного вершника. Той кивнув Вiтiко, i Вiтiко пiд’iхав до нього.

– Ну, – мовив червоний вершник, – якщо ти хочеш iхати по праву руку вiд мене, то iдь. Одолен потiм може iхати по праву руку вiд тебе, де даватиме змогу шлях, щоб ти був посерединi. А ти, Велиславе, Касто, Мiкуле, Радмiле та iншi, iдьте за нами.

А ви, сини Смiла, що так полюбляете мчати вперед, вам не зашкодить, якщо вашi конi не так тяжко сапатимуть.

– Доведеться iхати трохи ступою! – гукнув хтось позаду.

Отож Вiтiко став по праву руку вiд червоного вершника, а той, кого вiн назвав Одоленем, став знову-таки по праву руку вiд Вiтiко, i кавалькада рушила, як i казав червоний вершник. Коли вже поiхали, вiн запитав:

– Ну, шкiряний, скажи, хто ти, звiдки iдеш i куди прямуеш у такому вбраннi?

– Цього я вам не скажу, – мовив Вiтiко, – бо я не знаю, хто ви i якi вашi намiри.

– З тобою нiколи кiнця не дiйдеш, – усмiхнувся червоний вершник, – тепер ми вже повиннi покаятись i сказати, хто ми. А потiм ти або скажеш, хто ти, або й не скажеш. Той, хто iде по праву руку вiд тебе, – це Одолен, син Стржижа. Вiн хоче змiнити увесь свiт, отож було б шкода, якби ти проткнув йому зелений жилет чи серце, а вiн хотiв убити тебе, бо ти кинув нам виклик.

Було б шкода й тебе, твою молоду кров.

Вiтiко глянув на чоловiка по праву руку вiд себе. Той iхав на чорному конi. Мав гарне смагляве обличчя, чорне волосся i очi. Був у зеленому вбраннi, чорнiй шапцi з чаплиною пiр’iною, мав меч i мисливський рiг.

– Ну, шкiряний, – мовив вiн, – невже я справдi схожий на розбiйника, який прагне вбивати людей, що iздять отак самотою?

– Нi, – вiдповiв Вiтiко, – але ти мiг би бути надто поквапним.

– Вiн такий i е, – докинув червоний вершник.

– А тепер глянь на того, хто iде позаду мене, – розповiдав вiн далi. – Це Велислав, вiн завжди каже, що вiрний, проте не знае кому, вiн ще такий молодий, що навiть не почав бути вiрним. Тож озирнись на нього.

Вiтiко озирнувся. Велислав iхав на рудому конi, мав каштанове волосся i очi, брунатне вбрання, пiр’iну шулiки на чорнiй шапцi, меч i рiг.

– Що ж, я пiдозр не викликаю, – сказав вiн Вiтiко.

– Так, – погодився той.