Вітіко

Там були Генрiх iз дружиною й Берта, а крiм того, ще й дiвчина з ясно-жовтими косами, яка спiвала разом iз Бертою. Вiтiко запропонували стiлець. Вiн сiв. Служниця принесла вино i хлiб.

– Сподiваюся, ви добре прогулялись i мiй провiдник дбав про вас, – мовив Генрiх.

– Я добре прогулявся, а ваш провiдник неоцiненний, – похвалив слугу Вiтiко.

– А тепер почастуйтеся трохи i спочиньте, – припросила Вюльфгiльта.

– Шановна панi, я таки почастуюсь, – вiдповiв Вiтiко, – а от iз вiдпочинком я не згоден. Подоланий шлях був не такий важкий, щоб потребувати вiдпочинку, а час змушуе мене пiти до мого притулку й подбати про коня.

Вiтiко взяв трохи хлiба й поiв, потiм випив келих вина. Одразу пiдвiвся i сказав Генрiховi:

– А тепер я дякую вам за гостинне прийняття i, якщо трапиться нагода, прийму вас не менш гостинно.

– Я ще трохи проведу вас, – пiдвiвся Генрiх.

– А вам, шановна панi, – звернувся Вiтiко до Вюльфгiльти, – я кажу спасибi за вашу турботу i працю.

– Господь, Вiтiко, благословив ваше перебування в нас, i нехай вiн дасть вам щастя i честь, – побажала жiнка.

Потiм Вiтiко звернувся до Берти:

– Бувайте здоровi, Берто, i будьте веселi та радiснi!

– І ви, Вiтiко, – сказала дiвчина. – Щасливоi подорожi!

– Можливо, я ще коли-небудь почую, як ви спiваете, як навiдаюсь iншого разу, – мовив Вiтiко.

– Можливо, якщо ви думаете i спiваете так, як лiс, – заявила дiвчина.

– Це мене тiшить, – усмiхнувся Вiтiко, – бо, хоч i не вмiю спiвати, я думаю так, як лiс.

Потiм уклонився Трудi й мовив:

– Бувайте здоровi, i дякую вам за спiв, який я почув усупереч вашiй волi.

– Бувайте здоровi! – зашарiлася дiвчина.

Пiсля цих слiв Вiтiко приготувався вийти з зали. Глянув ще на Бертин вiнок.

Генрiх пiшов iз Вiтiко по дорозi, а потiм далi аж до червоноi каплицi. Там вiн сказав:

– А тепер ми розстанемось. Щасливоi вам дороги, а коли знову потрапите в цi краi й побачите бiлий дiм, вiдвiдайте його.

– Якщо небу буде вгодно, я не промину, – вiдповiв Вiтiко.

– А ми по-дружньому приймемо вас, коли будемо тут, – пообiцяв Генрiх.

– Ще раз дякую, – подякував Вiтiко.

– З Богом! – попрощався Генрiх.

Вони розлучилися, Генрiх пiшов на пiвнiч, Вiтiко – на пiвдень. Широкий шлях закiнчувався разом iз лукою, i Вiтiко пiшов далi вузенькою стежкою, що привела його до Мiхелю. Зайшовши в дiм вугляра, вiн одразу подався до свого коня. Потiм усi повечеряли, як i вчора, а згодом Вiтiко лiг спочивати в тому самому лiжку.