Вітіко

Вольф показав рукою лiворуч i мовив:

– Отам угорi, де круто загинаеться лiс, ми б побачили, якби не було лiсу, гору з багатим камiнням. Там е каменi, в яких знаходять золото. Золото спливае з водою i у Влтаву, де воно е серед пiску, i його можна вимити звiдти. Там тепер на горi збудували хатинки й хочуть видобувати багате камiння. Далi внизу ми б побачили Вiмперк, якби не отой зубчастий лiсистий гребiнь. А просто отут унизу – долина Єленi, де з озера витiкае струмок. А потiм вiн тече вниз, але через густий лiс його не видно.

А отам, прямо, – Горнi Плана. Якби не лiс перед нами, ми б побачили там далi лiс святого Хоми, а ще далi вже немае нiчого, крiм неба.

Пiд час пояснень провiдника Вiтiко стояв i дивився на край, який простирався внизу перед ним, а потiм обернувся, щоб iти.

– А отут близенько е ще Чорне озеро, – розповiдав далi Вольф.

Хлопцi вiд мiсця, де стояли, пiшли ще трохи на схiд i водночас униз. Невдовзi вони опинились на верхньому краi прямовисного урвища, що нижчав iз протилежного боку, а пiд iхнiми ногами мiж скелями i лiсами лежало, немов у норi, темне озеро.

Лiс обступав його з усiх бокiв, а на його поверхнi не виднiло нiчого живого. На березi пiд прямовисними скелями валялися поваленi вiтром дерева. Юний вершник ступив на кам’яний виступ, що нависав над озером, i довго дивився вниз. Надивившись, розвернувся i приготувався йти далi.

Хлопцi пiшли тепер вiд краю урвища на пiвдень, якраз у тому напрямi, де мав стояти дiм, до якого хотiли повернутись.

За годину вже вийшли на широку стежку, а невдовзi побачили край поля, де стояв дiм Генрiха.

Вiтiко, коли вони вже пiдходили до дому через лани, хотiв дати винагороду своему провiдниковi. Але той вiдмовився:

– Вiд вас я не вiзьму нiчого.

– Якщо ти вiдмовляешся вiд усiх грошей, тодi ти нiколи не матимеш коня, – зауважив Вiтiко.

– Ви лише подумайте, що сьогоднi ми ходили з вами разом, – мовив Вольф, – i менi цього досить.

– Я думатиму ще й про те, – додав Вiтiко, – що ти дуже добрий провiдник.

– А я – про те, що ви так добре ходите по лiсу, як мало хто здатний.

– Я навчився, – вiдказав Вiтiко.

Тим часом вони вже пiдiйшли до будинку. Вiтiко вiддав провiдниковi палицю i сказав:

– Красно дякую тобi, Вольфе, я нiколи не забуду, яким вiдданим був ти менi сьогоднi.

– Отак найкраще, – всмiхнувся Вольф.

Сказавши цi слова, вiн узяв палицю й пiшов за рiг будинку. Вiтiко зайшов у залiзнi дверi й пiшов у залу.