Вітіко

Лава уривалася тiльки в чотирьох мiсцях, i на тих мiсцях на високих пiдставках стояли чотири вирiзьбленi з дубу великi людськi постатi.

Коли чоловiки дiйшли до середини свiтлицi, Любомир зупинився й проказав:

– Ласкаво прошу, Вiтiко, за що ти хочеш подякувати менi?

– Ви знаете мене? – здивувався Вiтiко.

– Ти був зi мною коло смертного одра доброго князя Собеслава, – вiдповiв Любомир, – i виконав для нього завдання, яке могло погано скiнчитися для тебе.

– Я зворушений, що ви були коло вмирущого Собеслава, – мовив Вiтiко, – а дякую вам за те, що ви заступилися за мене у великiй залi Вишеградського замку.

– Я заступався не за тебе, – поправив його Любомир, – а за справу. Але менi дуже сподобався твiй учинок i я радий, що ти приiхав подякувати. Бачиш, ми тут живемо серед того, що може запропонувати земля, яка межуе з великим Лiсовим краем: лiсовоi деревини i шкур та рогiв лiсових тварин. Постатi, якi тут стоять, належать до давньоi iсторii держави: Само, Крок, Лiбуша i Пржемисл. Їх вирiзьбив абат Боржетех, що був приятелем мого батька й подарував iх йому.

Тiльки-но Любомир сказав цi слова, як у свiтлицю повернувся Радим, якого посилали за вином, i принiс на тацi два срiбнi келихи з вином i невеличкий круглий пирiг. Поставив тацю на середнiй стiл i вийшов.

– Ну, Вiтiко, бери вiтальне вино i вiдламай шматок пирога, яким частують у домi, – припросив Любомир.

Вiтiко взяв один срiбний келих i вiдпив трохи вина. Поставивши келих на мiсце, вiдламав шматок пирога i з’iв.

– Вiтiко, я з радiстю приймаю тебе в своему домi i тебе шануватимуть тут як гостя так довго, скiльки захочеш побути тут. Сядь тепер коло мене на цей стiлець.

Любомир показав на стiлець коло столу, де стояло вино, Вiтiко сiв, а Любомир сiв на стiлець поряд iз ним.

– Я дякую вам за добре прийняття, – подякував Вiтiко. – Якщо дозволите, я побуду у вашому гостинному домi лише кiлька днiв.

– Чини, як воля твоя, ми цю волю завжди пошануемо, – мовив Любомир.

– А я постараюсь не зневажити гостиннiсть, яку ви засвiдчуете менi, – вiдповiв Вiтiко.

– Вiтiко, пiсля зiшестя на престол Владислава ти виiхав iз Праги, ми багато чули про це в нашому краi, – казав далi Любомир.

– У лiсi, що тягнеться до Баварii, е будиночок, що належить нам, – пояснив Вiтiко, – а в тому будиночку живе один старий управитель, i я пiшов туди, бо вже давно не бачив його.