Вітіко

– Вiн стоiть у лiсi на Влтавi, – додав Любомир.

– Понад день iзди звiдси в лiсi на захiд, – уточнив Вiтiко, – i не зовсiм на Влтавi, а коло села Плани, де е й церква.

– Знаю, – кивнув головою Любомир, – там усю долину обступае великий лiс.

– Якраз перед тим лiсом, – додав Вiтiко.

– Там ще досi е рисi, ведмедi та вовки, – промовив Любомир, – i було б ще бiльше, якби не суворi зими.

– Бо ж вони дають хутро людям, якi не дуже бояться звiрини, – зауважив Вiтiко.

– Лiсова церква у Горнiй Планi дуже давня, – говорив Любомир, – ii збудували задовго до навернення князя Борживоя, там хрестили лехiв iз пiвдня краiни i там молився самiтник Ципрiн.

– Десь так само менi розповiдав i священик iз Плани, – докинув Вiтiко.

– Що ж, дбай тим часом про свiй дiм, як дае тобi змогу твоя молода сила, – наставляв Любомир.

– Я допомагаю i дбаю, як можу, – запевнив Вiтiко. – Земля там для збiжжя бiдна, а для плодiв ще бiднiша.

– Там, де бiдна земля, суворi люди, – прорiк Любомир, – але люди не знають анi того, анi сього.

– Люди живуть у нас iз того, що родить земля, – розповiдав Вiтiко, – i з того, що вони беруть у лiсi. Дехто намагаеться шукати заробiтку навiть десь зовнi.

– Якщо той заробiток дiстаеться не завдяки вiйнi, до прибутку вiд якоi звикли, – мовив Любомир.

– За давнiх часiв таке, звичайно, траплялося, – пiдтвердив Вiтiко. – Люди ще досi розповiдають про це i мають речi, якi дiсталися iм завдяки вiйнi.

– Як i всюди, – кивнув Любомир.

– Тепер вони мало знають про час i його значення, – вiдзначив Вiтiко.

– Ми всi мало знаемо, – доповнив Любомир. – Час, мiй сину Вiтiко, ще не дозрiв. Двi волi, якi забезпечили висування нового князя, мають розпастися, i тодi в краiну прийдуть лихо i проллеться кров, вiд чого, як здавалося декому, вони вбереглися. Серед усiх був, напевне, лише один чоловiк, що ясно бачив майбутне, а саме: князь Собеслав, але тепер вiн уже небiжчик. Вiн хотiв запобiгти лиховi i тому сказав своему синовi Владиславу, щоб той скорився своему двоюрiдному братовi, та й закликав ще свiдкiв для своiх слiв, зокрема таких молодих, як ти, щоб вони тi слова передали для пiзнiших часiв, але це не зарадить.

– Багатьох людей я не можу збагнути та пiзнати в iхнiх учинках, – зiтхнув Вiтiко.

– Вони самi себе не можуть збагнути, – сказав Любомир.