Вітіко

Владики повиннi збiльшувати свою могутнiсть. Ми поширюемо нашi володiння в бiк Лiсового краю, i ти, Вiтiко, теж повинен намагатися дiяти так само, тож iз допомогою Бога i Святоi Дiви Марii та наших святих Вацлава i Адальберта, а також святих божеств та вiл на небесах ми досягнемо нашоi мети i присадимо великих i владолюбних.

– Два мiсяцi тому, – повiдомив Озел, – я врочисто обтяв волосся своiм трьом синам, щоб вони вступили в юнацький вiк, були мiцнi й брали участь у нашiй роботi.

– Ну, а я сам, i моя сила маленька, – зiтхнув Вiтiко.

– Великий рiд завжди засновував хтось один, – мовив Ровно.

Чоловiки та юнаки за столом лише дослухалися до цiеi розмови, а коли й розмовляли мiж собою, то тихо, щоб не заважати.

Вiтiко ще раз провiдав свого коня. Коли повернувся, за столом точилася розмова про справи в Лiсовому краi, про те, що роблять його жителi, i як слiд упорядкувати те або те.

Надходила нiч, i Ровно пiдвiвся, запрошуючи всiх на спочинок. Разом з ним усi пiдвелись i розпрощалися.

До Вiтiко пiдiйшов слуга з запаленою буковою скiпкою, щоб провести його до кiмнати. Вiн повiв Вiтiко сходами нагору в кiмнату, де на дерев’яному настилi йому приготували мiсце для спання. Слуга вставив скiпку в залiзний свiтець, прикрiплений на стiнi, пiд свiтцем на пiдлозi стояла велика залiзна миска, куди падали згорiлi частинки скiпок. Вiн поклав пiд стiною ще багато скiпок, якi нiс пiд рукою, i вийшов. Вiтiко взяв дверi на великий дубовий засув, що був на них, роздягся, повiсив одяг на кiлочки i спокiйно лiг, давши дотлiти скiпцi в залiзному свiтцi.

Тiльки-но засiрiло, Вiтiко вже пiдвiвся й пiшов до коня в стайню. Там вiн ще раз побачив Озела, що загнуздав i осiдлав коня, готуючись покинути башту.

– Озеле, – звернувся Вiтiко до нього, – приiзди незабаром до мене.

– Так, незабаром, – пообiцяв Озел. – А ти до мене.

– Авжеж, – сказав Вiтiко, – i бувай здоровий!

– І ти теж, – побажав Озел, сiв верхи i виiхав iз брами.

Вiтiко, доглянувши коня, пiшов у свiтлицю.

Там уже зiбралося багато людей. Там тепер були й старшi чоловiки, яких Вiтiко не бачив учора ввечерi. Прийшли навiть жiнки i дiвчата. Бiльшiсть iх стояли. Коло одного вiкна стояв Ровно. Вiн, як i вчора, був у чорному уборi, але сьогоднi пiдперезався. На головi вiн мав сiру повстяну шапку. Поряд iз ним стояла жiнка з нiжними щоками. Їi свiтло-сiрий одяг плавно спадав донизу, мала вона ще й блакитний пояс. Збоку вiд неi стояли хлопчик i дiвчинка.