Вітіко

– Адже ти Вiтiко з Пржица, що лежить трохи далi, i туди вiд Дуба дорога не дуже далека.

– Ми маемо маеток у Пржицi, – кивнув головою Вiтiко, – але я забрався ще глибше в Лiсовий край.

– Ти забрався глибше в Лiсовий край, – пiдхопив Озел, – бо належиш до тих, хто був проти князя Владислава.

– Я належав тiльки Собеславу, – заперечив Вiтiко, – i виконав його доручення. Все iнше мене не обходить.

– Пiсля виборiв ти одразу поiхав до Собеслава i бачив його смерть? – запитав Ровно.

– Одразу пiсля виборiв я поiхав у замок Госту, – пiдтвердив Вiтiко, – i був у покоi, як князь склепив повiки, був i серед тих, хто проводжав його до склепу.

– Ми теж вiддали йому таку честь, – додав Ровно, – i сам великий князь проводжав його. Собеслав був для краiни добрим володарем аж до зборiв у Садскiй. Як ти пiсля його похорону змiг виiхати з Праги?

– Великий князь наказав, щоб мене безперешкодно випустили з мiста, – вiдповiв Вiтiко.

– Слушно, – схвалив Ровно. – Князь уже зiйшов на князiвський престол, люди радiли, i вiн надто поринув у себе.

– Я був коло покiйного князя в Гостi, – нагадав Вiтiко.

– А в Празi тим часом вiтали живого, – дорiкнув Ровно. – Всi, хто там був, iз радiсним криком зверталися до великого князя, бо вiн зiйшов на престол Пржемисла i завдяки цьому пощастило уникнути вбивств та руiни, якi приходять тодi, коли на князiвському престолi сидить слабкий чоловiк, а iншi намагаються захопити той престол. Навiть якщо лихо не так легко приходить у наш Лiсовий край, бо тут непрохiдний лiс, тепер воно все-таки може статися, бо точиться вiйна, яку провадить маркграф Австрiйський Леопольд за Баварiю, а тим часом добре, що воно оминае нас.

– Я ще надто недосвiдчений у цих справах, – мовив Вiтiко. – Дозволь, Ровне, щоб я вiдiйшов на короткий час i доглянув свого коня.

– Гаразд, якщо тобi так хочеться самому доглядати його, – погодився Ровно.

Вiтiко вийшов зi свiтлицi i трохи згодом повернувся.

– Отже, люди, – озвався вiн, – таки чогось бояться.

– Бачиш, е старий Болемiл i старий Дiвiш, – сказав Озел, – а ще й Любомир, усi вони бачили попереднi вiйни. Постарiвши, вони стали боязливi i всякчас думають, що можуть знову настати страхiття. Лехи, кмети i шляхтичi хотiли б, правда, завжди панувати, i тому iм хотiлося б сiяти невдоволення, але ми i тисячi iнших людей волiемо обстоювати одного могутнього чоловiка, що захищае нас, нiж терпiти утиски вiд багатьох, щоб вони розкошували й походжали в блискучих уборах.