Сповідь з того світу

У темрявi не було видно iхнiх побитих облич, тiльки липкi й мокрi руки та одяг свiдчили про те, що кровi з них витекло немало. Іван обiймав свою жiнку, намагаючись хоч якось захистити.

– Ну що? Руки-ноги цiлi? – спитав Нед, нависнувши над своiми жертвами чорною хмарою. Кинув хустинку. – Повитирайтеся!

Марiя взяла, почала обережно витирати обличчя свого чоловiка. Вiн терпiв, та раптом забрав хустинку i викинув геть.

– Ну, якщо ви вже переключилися на прийом, то я вам поясню, що маете робити. По-перше, вiддай менi майданiвську бухгалтерiю.

Іван мовчав. Вiн одразу зрозумiв, хто такi цi люди. Марiя ж заговорила перша:

– Ми вiддамо. Тiльки не бийте.

– Молодець, дiвчинко. Будеш чемною – пiдеш звiдси на своiх двох. Разом пiдете. А тепер давай.

– Вони в машинi…

– Не треба, Марiе… – спробував зупинити Іван.

– Чекай, Іване, не сперечайся зi мною. Ти ж бачиш, що то за люди, вони вб’ють нас. Прошу тебе, подумай про сина!

Вiн мовчав, терпiв.

– Лихо, – скомандував Нед, – пiди з нею i принеси.

– Я пiду, – визвався Бiда i, не чекаючи згоди шефа, пiдвiв Марiю за лiкоть i поволiк у бiк машини, так що невдовзi вони зникли з очей.

Запала мовчанка. Нед витягнув з кишенi пачку «Мальборо», дiстав сигарету, прикурив, видихнув дим, а тодi поглянув услiд Марii. Посмiхнувся. Заговорив наче б до Лиха:

– Даремно ми Бiду послали, брате: зараз застрягнуть там на годину. Довбаний бабiй: тут роботи херова туча, а йому самi блядки в головi.

Вишкiрився i Лихо, пiдводячи Івана на колiна й приставляючи йому пiстолета до скронi:

– Такого придурка, як Бiда, всi тьолки хочуть, жодна йому ще не вiдмовила.

При цих словах Іван зайорзав. Бандити перезирнулися.

– Шо, Ваня, очко заграло? А, думаеш, твоя жiнка не така? Та всi вони однаковi: тiльки iдiоти вiрять жiнцi! Запомнi, Ваня, курку треба топтати по два, три рази на день! А ше iм треба золото купувати, шуби, по курортах возити… А ти що? Якiсь фонди, замки… херня рiзна у тебе в головi, Іване! Лох лохом.

Пiсля цiеi тиради Неда бандюги заржали.

– Кажи, чого вам треба, – здавлюючи лють у голосi, сказав Іван.

– О, клiент дозрiв, – бандюга знову затягнувся димом, видихнув.